Графік оновлень та декілька спойлерів

Всім привіт. Хочу попередити, що графік оновляння книг буде змінений.

Книга "Без права на страх" оновлення будуть через день (сьогодні оновлення не було, буде завтра).

Книга "Літо у мережі" оновлення будуть також через день (сьогодні буде оновлення).

І декілька спойлерів книги "Без права на страх":

****

Проходячи повз кабінет, де зазвичай проходять планерки. Ми всі сьогодні там були, тож кабінет був відчиненим. Я вже дістав ключі, щоб замкнути двері, але побачив на столі блокнот. Підійшов до столу та подивився на нього. Це був простий бордовий шкіряний блокнот, трохи подертий. А головне відкритий. А саме на першій сторінці. 

“Гончарук Олеся Олексіївна”, номер телефону та адреса пошти. А трохи нижче написано декілька речень: “У кожного є своя іскра. У когось — вогонь. У когось — страх. У когось — мовчання.”

Я взяв у руки блокнот та на автоматі почав гортати його. І тут раптом побачив своє ім’я та прізвище. 

— “Савчук Ігор. Не говорить зайвого. Увагу тримає в тиші. У нього очі людини, яка багато бачила — і ще більше не показує. Але коли мовчить довше звичного — значить, щось болить. Тоді краще мовчати поруч. Просто бути.” — прочитав пошепки та усміхнувся. Вона бачить… І, як на мене, більше, ніж хотілось би. І це трохи лякає. Але й цікавить водночас.

****

— Собачий притулок “Теплі лапки”. Задимлення, можлива пожежа. Коротке замикання. В будівлі можливо люди. Виїзд негайний.

Я поклав слухавку та подивився на Олесю, яка в цей час вже збиралась виходити.

— Треба будити всіх. В притулку для собак можлива пожежа.

Ми негайно вибігли з кімнати. Всіх підняли. І тільки у машині я сказав куди їдемо. І зрозумів, по виразу обличчя Стаса, що це не простий притулок. Цей притулок належить його дівчині — Зоряни.

Їхали ми швидко, я дивився на Стаса. Його руки вже тремтіли, а сам був блідий. І зрозумів, що його краще близько до будівлі не підпускати. Але ж характер у нього такий… спокійний, але коли щось трапляється, то це вибух.

Ми приїхали на місце. Вогню ще не було, але з вікон йшов густий клубчастий  дим. 

Всі вийшли з машини. Всередині двору побачили двох жінок та хлопця. Стас кинувся до них.

— Де Зоряна?!

— Всередині у лівому крилі, повернулась за цуциками в медичний бокс, — сказав хлопець. І все що треба Стас почув та побіг у середину.

****

Я проковтнула ком, який з’явився у горлі, повільно видихнула. Та зі словами “Все буде добре” зібрала думки до купи. 

До нас підбігла жінка. Очі червоні не тільки від сліз.

— Я — директорка дитячого садка Валентина Павлівна.

— Всіх евакуйовано? — запитав Ігор, переконуючись у словах, які сказав диспетчер. 

— Ні. Там ще двоє дівчаток близнючки Аліна і Марійка та хлопчик Назарчик. Вони схоже злякались та заховались. Ми не змогли їх знайти. Думали, що вивели всіх, але потім не дорахувалися трьох. А йти назад вже було неможливо. Там нічого не видно.

— Зрозуміло, — Ігор повернувся до нас — Женя, Діма усередину з запасного входу. Артем, Олег рукав, водопостачання. Стас, Олеся розгортайте тут медпункт…

— А ми? — запитала я.

— Стійте тут. Будете резервом на заміну або приєднаєтесь за сигналом.

— Але ж там… діти — тихо сказала Віка. Я глянула на неї та зрозуміла, що вона цим хотіла сказати. Ми подивились одна на одну та зрозуміли, що треба діяти.

— Впевнена? — прошепотіла я.

— Так — майже чутно відповіла Віка. В її очах страх, а також рішучість. Я показала жестом, щоб ми побігли. І ми побігли...

Всім гарного дня та мирного неба.