Тато і зима

  Колись, коли я була ще в другому класі, мама кудись поїхала (куди саме — вже й не згадаю). Але головне, що вона залишила мене на тата. А він, як людина, що жодного разу до того не збирала мене до школи, підійшов до справи з усією серйозністю.

  І тут вже ми обоє намучилися: я — від безкінечних шарів одягу, він — від спроб розібратись, що й куди вдягати. Колготки, шкарпетки, чорні балонові штани, гольф... І щоразу звучало одне й те саме питання:

— А як мама робила?

  Через годину наших спільних зусиль я, закутана у все можливе, нарешті вийшла з під’їзду. Тато так мене замотав, що з усього мого тіла видно було лише очі — й ті були за окулярами в червоній тонкій металевій оправі. Я навіть рухів своїх до ладу не відчувала — просто йшла, куди очі бачили.

  Прямо перед нашим домом були калюжі, вкриті тонкою кіркою льоду. І, як кожна поважаюча себе дитина, я просто не могла пройти повз. Але щойно моя нога ступила на слизьку поверхню, світ різко перекрутився — і я вже лежала обличчям просто в брудній калюжі.

  Піднявши голову, я побачила у вікні свого дому тата (ооо, ви б тільки бачили його німе обличчя).

  Найкращим рішенням, що тоді спало мені на думку, було встати й піти до школи (уявляю, як дивно це виглядало...).

  Раптом за спиною я почула, як відкрилося вікно — і він гукнув:

— Ей, ти куди пішла? Вертайся додому!