Король, що схилився.... + подарунок.

ОСТАННІЙ ДЕНЬ ПЕРЕДОПЛАТИ " ТЕМНА КОРОЛЕВА ІЗМАЇЛОВА"

Вона повільно ворушить повіками. Говорить щось ледве чутне. Я відкидаю однією рукою кермо, торкаюся її пальців — холод, блядь. 

Лікарня вже близько. Чергова хвиля болю — вона стогне так тихо, що цей звук рве мене зсередини. Я влітаю на парковку, гальмую різко, вихоплюю її назад на руки. Її голова падає мені на плече — тепле дихання лоскоче шию, і я ледве тримаюсь, щоб не загорлати на весь приймальний. 

— Лікаря сюди! — реву на порозі, як скажений. — Їй хріново! Швидко, блядь! 

Я бачу, як біжить лікар. Як накочуються санітари, як забирають її в моїх руках — і я відчуваю, ніби мені ребра виривають з м’ясом. 

— Я з нею, — гарчу я, коли хтось пробує мене стримати. — Я нікуди не піду. 

Її відвозять кудись за двері, а я лишаюсь у коридорі — і відчуваю, що зараз вибухну від злості й страху. Я не знаю, як жити, якщо раптом цей голос замовкне. Я не знаю, ким я стану, якщо хтось її забере в мене. 

А ТАКОЖ ІСТОРІЯ НАСТУПНОЇ ПАРИ КІРИ ТА ЛЮТОГОВ КНИЗІ " НЕ КОЛИШНЯ ЛЮТОГО"

На підлозі валяються недопалки, а поруч — залишки його кабінету. Все зі столу — зметене. Документи, склянки, ручки. Один із стільців лежить на боці.
Тут, блядь, була справжня буря. 

— Вийди звідси, блядь. Я попереджав. 

Його голос ріже повітря.
Але я не йду. 

— Це я, — кажу спокійно, хоча сама в напрузі до кісток. 

Він чує мій голос, але не обертається. Стоїть, мов статуя. Дихає важко. Я йду до нього повільно — не від страху. Просто швидше не можу. Кожен крок — як виклик тілу, що ще не оговталось. Одна його рука тримає сигарету. Інша — затиснута в кулак біля кишені. Я бачу, як напружується м’яз. Сухожилля проступають на зап’ясті. Він на межі. 

Я не боюсь його. 
Я знаю, він ніколи не підніме на мене руку. Хоч би як рвали його демони, він контролює себе поруч зі мною. І саме тому я тут. 

— Макар… будь ласка… 

Сигарета скрипить у його пальцях. Він стискає її так, ніби хоче зламати собі пальці. Я підходжу ближче, торкаюся його руки. Кладучи свою долоню на його. Переплітаю пальці. Стискаю сильно. До болю. 

Його тіло одразу напружується ще більше. Він наче кам’яніє, Але не виривається. Не говорить. 

Я підходжу ближче, обережно притискаюсь чолом до його спини — між лопатками.
Його дихання стає різким. Переривчастим.
Але він мовчить. 

НУ І ЯКЩО ВИ ПРОПУСТИЛИ, ТО НА САЙТІ ДОСТУПНА ГАРЯЧА НОВИНКА " РУДА ПРОБЛЕМА МАЕСТРО"

Я нахиляюсь, підбираю свою білизну з підлоги — хапаю трусики двома пальцями, розглядаю їх, як трофей. Потім дивлюсь на нього через плече: 

— Якщо тобі так принципово — можеш узагалі нікуди мене не везти. Я пішки піду. Це теж красиво, правда? Така… сцена після фіналу. 

Я бачу, як його погляд ковзає по мені — повільно, гостро. Але ні слова. Ідеально. Маестро. 

— Ну, давай без театру, — бурмочу я вже м’якше, натягуючи трусики однією рукою. — Виклич мені таксі, або скажи хоча б адресу.
Я не прошу — я ставлю крапку. Це різниця. 

Я підходжу до вікна — торкаюсь холодного скла плечем. Мій відбиток лишається на склі поряд із його відбитком десь вище, де він затискав мене.
Збираю волосся в кулак, відкидаю його назад.
Відчуваю себе дикою. Смачною. І трохи невловимою. 

— Вважай, що це подарунок. — Кидаю йому через плече. — Жінка, яка не просить лишитися. 

Я бачу, як він повільно тушить цигарку. І нарешті встає. Без слів. Без коментарів. І цього мені досить.

Ну і звісно подарунок промик для книги "ПРИНЦЕСА ДЛЯ БАНДИТА"  1WeJJESH