А що якби всі мої герої зустрілися?..

(і ні, це була б не вечірка. Це була б щось між "Вогнем і Мечем", екзорцизмом і літературною терапією на виживання)

Уявіть: простора кімната. Десь між світом і реальністю. Світло миготить. Хтось постійно відчиняє двері, але там тільки темрява. А тепер — по черзі:

Принц Авелій
Одразу займає позицію біля вікна. Спиною до світла, обличчям до всіх. Політик. Так видно всіх, а його — лише наполовину. Вишукано тримається за меч, і коли хтось каже “чаю?”, відповідає:
— Тільки якщо його перед тим скуштує отруєний радник.
Він не довіряє незнайомцям. А тут їх… усі.

Лілія
Сіла в кутку. Не мовить ні слова. Лише спостерігає.
У неї вже є список:
— Хлопець із даху кліпає тільки лівим оком.
— Томас — дихає, як марафонець, хоча сидить.
— Морґаґан щойно з’явилась, не відчинивши двері.

У неї все під контролем. Усі думають, що вона мовчить — а вона просто вже виграла.

Томас з “Хронік мого дурного дитинства”
Стоїть посеред кімнати й волає:
— ЦЕ ПАСТКА! МЕНЕ ПОСЛАЛА БОЖА МАТІР! МИ В СНІ!
(Усім ніяково, але цікаво)
Він тицяє пальцем на кожного:
— Ти — демон, ти — привид, а ти — точно з хору з райського району!
Ключі від дверей? Так, у нього в кишені. Він просто забув. Але вигляд має такий, ніби ось-ось врятує світ.

 Морґаґан
Сидить у кріслі, якому ніхто не пам’ятає появи. Тканина на ньому тліє, імена на подолі її мантії палають, але не освітлюють.
Каже:
— Хтось тут дихає занадто голосно.
Всі раптом перестають дихати. Навіть Принц Авелій.

 Вона з “Четвертої Крові”
Вона просто стоїть. І цього досить, щоб погасло світло, перестав іти дощ і хтось втратив ім’я.
Вона дивиться на Морґаґан. Морґаґан дивиться на неї. Стеля тихенько тріскається. Томас починає молитися… на грецькій.

 Хлопець із “Ми зустрічаємось раз на рік”
Сидить на підвіконні. Дивиться на всіх з тією філософською тугою, яку мають тільки люди, які щороку зникають 19 червня.
— Залиште мені записку, якщо вас вб’ють, — каже він.
— Тоді залиш багато паперу, — відповідає Лілія.
Томас вже ставить свічки по периметру й читає молитву на латино-італійсько-фантазійній.

Вона з “Номеру 407”
Ніхто не бачив, коли вона прийшла. Вона вже тримає записку.
— Хтось із вас зникне. Це вже вирішено.
У кімнаті з’являється сквозняк. Принц Авелій знову кладе руку на меч.
Томас кричить:
— Це вона! Це вона всіх продала дияволу за каву без молока!
Морґаґан сміється. Плаче стіна.

І я, автор, в цій компанії?
Я просто стою, тримаючи блокнот і чай. Дивлюсь на це все — і думаю:
Гаразд. Це не зустріч персонажів. Це кросовер, який жодна редакція не підпише.
Це не канон. Це… баг в реальності. Але хай буде.

А якби така сцена потрапила в книгу?
Хтось точно б вижив. Але це не точно.
Хтось би залишився без пам’яті. А хтось — без імені.
А ще хтось — з новою книгою.

Можливо, колись. 

Підібний блог підгледіла в Ірина Скрипник