— Нудно? — Тімоті нахмурився, пильно дивлячись на брата. — Чому тобі нудно?

— Тому що йде дощ. Тому що я не зміг піти в кіно з Дені. Тому що танці в цю суботу скасували.

Голос Сема був тихим і глухим. Він сидів на дивані і дивився у вікно. За ним згустилися сутінки, йшла гроза. Дощ барабанив по вікнах, вилизуючи потоками води тремтячі від вітру шибки. У дощ не підеш гуляти, та й куди йти? Яр затопило, земля стала в'язкою багнюкою, в ній не дивно буде втратити чоботи... Сему було неймовірно нудно.

Тімоті підійшов до полиці з книгами, пробіг пальцями по корінцях, немов пестячи їх. Вибрав червоний томик Джека Лондона.

— Сем! — окликнув він брата, і коли той повернувся до нього, продовжив: — У таку погоду можна читати! Дощ стукає у вікно, а ти думками вже на кораблі в південних морях! Весело ж!

— Нудно... Не люблю читати.

І Сем підвівся, вигнувся і потягнувся, немов лінивий леопард, позіхнув і пішов до своєї кімнати. Тімоті засмучено дивився йому вслід.

— Що, знову посварилися? — почувся шепіт з каміна, щось забрязкало, задзвеніло, і прямо в полум'ї, що танцювало на соснових полінах, з'явилася чорна голова. І раптом цей згусток темряви витягнувся і ось уже ніби кочерга стоїть біля камінної полиці. Ще мить, і метелик — величезний-величезний — пурхає по кімнаті, кидаючи на стіни рвані тіні.

— Ні, ми сьогодні не сварилися, йому навіть сваритися нудно! — Тімоті ніби й не здивувався дивному гостю. Втім, він уже давно звик до того, що в каміні й на горищі, в підвалі й у саду (прямо в коренях яблунь!) живуть привиди й тіні. Вони ніколи не ображали хлопчика, навпаки — з ними завжди було дуже весело. Вони розповідали Тімоті страшні історії, брали з собою політати високо-високо в небі і дарували дивовижні речі, зібрані з різних країн. Ось недавно вітри-суховії принесли йому колючки з аравійської пустелі, а примарний пан з темного лісу подарував свій капелюх — з високою тулією і атласною стрічкою. Загалом, дружити з привидами було цікаво. А Сему все нудно! Ниє та ниє, коли йде дощ. Але хіба це не прекрасно? Шумить-гримить, ллється по водостоку, і регочуть з вітром духи, що живуть в саду, і хочеться вибігти на вулицю і скакати по калюжах, бризкати, тупотіти ногами, стрибати! Весело ж!.. Шкода, що його не пускають...

— Не сумуй-у-у-у, — прошелестів дух з каміна, пролітаючи над головою Тімоті.

— Розкажи мені страшну історію! — Хлопчик заліз на підвіконня, підібравши ноги під себе.

— Ну що ж... слухай. Колись давно, коли ще не було цього міста, та й людей тут було мало, табуни красивих коней топтали рівнини, зарослі трав'янистим зеленим морем.

— Мустанги! Я знаю!

— Не перебивай! — Дух з комина опустився поруч з хлопчиком на підвіконня. Зараз він виглядав як кошлатий дідусь у пом'ятій сорочці. — Отож… І жили біля гір люди — перші люди, ті, кого потім прогнали твої предки, що з'явилися на величезних кораблях з того боку океану. Мирно жили ті люди…

— Ти вже розповідав, — засумував Тімоті. — Білі люди вчинили недобре. Мені соромно за моїх пращурів. Але я хотів послухати іншу історію — про замки і привидів!

— А я сьогодні не налаштований розповідати про замки. — Дух з комина задумливо дивився у вікно. — І мені сьогодні теж нудно. Я вже вдосталь награвся з вогнем, натанцювався на горищі з крикунами та шептунами, і тепер мені хочеться в сад. Хочеться... не знаю, чого мені хочеться.

— Ти — як Сем, — зітхнув хлопчик. — У житті стільки всього цікавого та неймовірного, а ви витрачаєте час на те, щоб сумувати. Даремно ви так.

— Може, і даремно...

Тімоті ще довго сидів на підвіконні, дивлячись на дощ і стару яблуню. Плоди на ній були вже зелені, і скоро можна буде ласувати медовими яблуками, зриваючи їх прямо з гілки. Швидше б!.. І Тімоті думав — дивні все ж люди, дивні й привиди. Сумують вони, коли навколо стільки цікавого!