Пишу цей пост зі сподіванням, що колись і моя історія стане для когось тією самою — улюбленою, що лікує серце й лишається в думках.
А поки... запрошую вас провести вечір у світі «Приреченої» — історії, яка стала для мене більше, ніж просто книгою.
Це вже 47-ма глава, але до справжнього, всеперемагаючого кохання ще ого-го як далеко — бо автор з непростим минулим, і всі внутрішні бурі ховає між рядками.
Пишу — наче дихаю. Пишу — замість психотерапії. І ділюсь із вами уривком з нової глави, яка з'явиться вже завтра зранку.

Можливо, саме ця історія торкнеться і вашого серця.

уривок:

Отра лагідно водила гребінцем по моєму вологому волоссю, повільно розчісуючи хвилю за хвилею. Я вже була в нічній сорочці,  і вперше за весь день моє тіло нарешті розслабилося. В кімнаті панував затишок — мерехтіння свічок, ледь чутне потріскування вогню в каміні...

І раптом без стуку, без попередження — просто з тіні відчинених дверей — з’являється Сет.

— Богине ! — Отра підскакує, мов обпеклася, і хутко накидає мені на плечі шалик, намагаючись прикрити мою напіврозпущену сорочку. — Ви що, зовсім не знаєте меж?!

— Сет! — я стискаю щелепи. — Ви взагалі колись чули про те, що треба стукати?

— Колись , десь... Але то було так давно .— нахабно всміхається він, тримаючи в руках букет. Блакитні квіти... ніжні, немов пелюстки туману. Вони виглядають так тендітно, ніби доторкнешся — і вони зникнуть.

— Ви... — я вже хотіла знову накричати, але замість цього проковтнула крик. — Що це?

— Це? — він нахиляє голову, удавано дивується. — Це називається «жест уваги». Люди з серцем зазвичай це цінують.