Я до вас знову з анонсом на наступну главу )))

«Приречена» — історія  про кохання… яке пробивається навіть крізь тріщини болю.

Вона — ельфійка, яка втратила все, в неї лишилось лише кілька років життя і тільки їй вирішувати як їх прожити ,та кого впустити в своє життя.
Він — демон, який ніколи не відчував по-справжньому.
А між ними — мовчазні дотики, напруга в кожному погляді й страх зробити ще один крок назустріч. 

Це книга про тих, хто боїться довіряти, але дуже хоче.
Про жінку, яка більше не мріє… і про двох чоловіків, які намагаються повернути їй віру в себе і в інших.

Чи зможе вона перебороти свої страхи ?
Чи зможе хтось із них здобути її серце?
⠀
Розкажи, які історії торкали тебе по-справжньому? Поділись враженнями — мені дуже цікаво  можливо я знайду щось для себе .

Уривок з 46-ї глави яку ви зможете почитати завтра :

— Якщо щось тривожитиме… або якщо вам просто захочеться поговорити — я поруч, — тихо додав він і підвівся.

Я не встигла нічого відповісти, лише провела його поглядом.

— От бачите, отакі чоловіки вам і потрібні, — задоволено промовляє Отра, щойно за цілителем зачиняються двері. — Щирі. Турботливі. Спокійні, як весняне небо.

Я здивовано зиркаю на неї й одразу шикаю:

— Ти що вигадуєш? Лантарініель просто чемний. Як друг, як лікар. Він же не проявляв жодної... зацікавленості.

— А може, просто добре вихований, щоб не лізти зі своїми сердечними справами  до хворої дівчини, — знизує плечима Отра. — Але добре, добре... Що ви тоді скажете про імператора?

Я зітхаю. Серце знову стискається, як тільки про нього йдеться.

— Не знаю... Можливо, він і справді... зацікавлений. Але яка з того користь? Ембаріон — надто гідний, надто чесний. Він заслуговує на жінку, яка зможе бути з ним. А я... Я навіть коханкою не зможу бути. Щойно уявлю чиюсь близькість — мене тіпає. Наче мене знову кидають у ту саму темряву…

Отра не відповідає одразу. Лише дивиться якось по-іншому, задумливо, а тоді загадково посміхається і нагадує мені про те що болить найбільше :