Я довго вагалась, чи варто ділитися цим.
Чи варті мої думки бути почутими?
Чи не перебільшую? Чи не ускладнюю те, що й так складне?

Пишучи свою першу книгу, я зіткнулась із безліччю сумнівів.
Чи справді це моє?
Можливо, я даремно наважилась пірнути в це море слів, сенсів, переживань?
А раптом усе це — помилка?

Я не маю літературної освіти.
Я не знаю, як правильно будувати сюжет чи писати діалоги.
Я просто… пишу. Так, як відчуваю. Так, як болить.

У моїй історії багато болю.
І я часто запитую себе: чи приймуть це читачі?
Чи не занадто темно, важко, глибоко?
Але, можливо, саме в цьому — сила: у контрасті між стражданням і щастям, яке, я вірю, вони все ж відчують. Просто… не одразу.

Я знаю, що багатьом хочеться чогось легкого.
Теплого, світлого, з передбачуваним "хепі-ендом".
А я пишу інакше.

Я пишу про те, що залишає слід.
Про те, що може розбити серце — й водночас дати надію.
Про те, що змушує зупинитись і відчути.
Можливо, навіть зачепити щось особисте, глибоко сховане.
Можливо, навіть тригернути.

Але чи будуть таке читати?..
Я не знаю.

Просто хочу бути чесною. І з собою. І з вами.

Хочу почути вашу думку ☀︎