Я перечитала свою книгу і… ну що ж. Хтось викличе мені редактора і чай з ромашкою?

Привіт, це знову — ваша Орися Флейм. І я прийшла поговорити про одне дуже інтимне — момент саморуйнування автора.

От у вас таке буває?

Сидиш, пишеш, натхнення перехльостує, пальці по клавіатурі — як у голлівудському фільмі про генія. Усе логічно, дотепно, глибоко. Вже уявляєш себе в інтерв’ю:

— “А як вам вдалося так витончено вплести метафору мʼяти в сексуальну напругу між героями?”

— “Та воно якось само…”

А потім — день, два, тиждень — повертаєшся до написаного.

І та сама сцена, яку ти вчора вважала вершиною психологічної драми, зараз виглядає так:

“Героїня стоїть під дощем і думає про сенс життя. Вже вдруге за три сторінки.”

Або герой, який мав бути сексі й загадковим, раптом звучить як втомлений таксист після зміни.

І починається: переписати. Видалити. Спалити. Змінити прізвища. Імена. Планету.

Але ні — просто зробити чай і вдихнути-видихнути. Бо, можливо, це не провал. Можливо, це… нормально?

Так ось, дорогі колеги-письменники і просто добрі душі:

Чи у вас так буває?

Ці от кризи, самокопання, бажання переписати всю історію, бо герой не так підморгнув у сцені 3, а героїня в сцені 5 занадто часто дихає?

Розкажіть, будь ласка, бо мені треба знати, що я не одна така.

Ну або хоча б прикинутись, що ми всі в одному човні — з блокнотом, ноутбуком і нервовим сміхом.

З любов’ю й тремтінням у клавішах,

Орися Флейм 

(Авторка, яка вже п’ять разів переписала сцену з поцілунком. І все ще не впевнена.)