Вечір. Час для себе. І трохи для вас.

Цей день був довгим. У кожного по-своєму. У когось — шалений темп і втома в очах, у когось — спокійна рутина, що змучує більше, ніж тяжка праця. Але вечір — це завжди інший ритм. Він дозволяє зупинитися, пригадати, відчути.

Іноді саме у такі години тиша стає гучнішою за музику, а думки — прозорішими. Саме в такі вечори народжуються сцени, які торкаються серця. Саме так і народилась «Приречена» — з вечірніх нотаток, тривог і бажань.

Ось вам невеличкий уривок 42-ї глави :

...Вона дивиться на мене довго. В її погляді — страх, сором, подив. Але поруч з усім цим — довіра.

Я хотів би сказати їй, що все буде добре. Що тепер я її не відпущу. Що зітру з лиця землі кожного, хто наважиться наблизитись. Але не кажу. Замість цього просто притискаю її до себе. Мовчки. Обережно. Як найдорожчий скарб. Вона не відштовхується. Не тікає. Навпаки — слабко, ледь помітно, але свідомо — тягнеться до мене. Її мокре тіло обм’якло в моїх обіймах, і я відчуваю, як вона довіряє мені кожною клітинкою. Як здається. Як шукає порятунку не лише тілом, а й душею.

Я притискаю її ближче, огортаю своїм теплом, хоч знаю — гріє не тіло, гріє моя душа. Пальцями ніжно зсуваю пасмо вологого волосся з її чола, нахиляюсь і вкриваю поцілунками її волосся. Повільно, мов благословення: лоб, вилиці, кутики очей — зімкнуті повіки здригаються під моїми губами.

— Все добре... — шепочу. — Ти в безпеці, маленька... Я тут... Я з тобою...

Кожна глава цієї історії — як крок у темряву, де ти не знаєш, хто простягне руку: демон, брат чи... той, хто врятує, коли вже здавалося, що пізно. Де на перший погляд все зрозуміло ,але насправді не так однозначно ...

Ця історія особлива для мене ,адже в ній є трохи особистих страхів ,переживань та досвіду якого б краще не бкуло.

А як ви проводите свій вечір? І що рятує вас, коли темрява підступає надто близько?