Це питання, яке, здається, постійно бродить десь у голові кожного автора. Особливо, коли руки тремтять над клавіатурою, а курсор блимає після фрази:
“Вона більше не відкрила очей.”
Коли я писала сцену прощання з Кейт, я довго сумнівалась. Я ходила по кімнаті. Я перечитувала її діалоги. Її жарти.
Сум здавлював зсередини. Хотілось сховатись, щоб ніхто не зміг заподіяти шкоди. Це неможливо - рефлекторно відповідало в голові.
І ставала перед питанням:
Чи повинна вона померти?
Чи справді ця смерть потрібна історії?
А чи просто... мені самій потрібно було її відпустити?
Смерті в книгах — це завжди більше, ніж просто сюжетний поворот.
Це удар. І по персонажах. І по читачах. І, найчастіше, по самому автору.
Так легко писати “вона загинула в аварії”, але так важко потім розписати тишу після.
Порожнє місце на кухні. Відсутність голосу в слухавці.
Очі героїні, які тепер бачать світ без неї.
Історія, де немає втрат, може бути теплою.
Але історія, де смерть щось змінює — набуває глибини.
Бо смерть — не завжди про кінець.
Часто — про початок чогось нового.
Після втрати ми або ламаємось, або ростемо. І саме це — двигун багатьох героїв.
Але іноді ми просто хочемо зберегти їх живими.
Навіть якщо вони вигадані.
Навіть якщо вони ніколи не зможуть нам подякувати.
І тоді питання залишається відкритим:
>
Чи повинні персонажі вмирати?
Чи повинні ми, автори, бути тими, які забирають — лише для того, щоб навчити цінувати?
9 коментарів
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
УвійтиНу в мене іноді помирали. Навіть колобок :))
Enn Berns, а я саме хотіла побути джентель леді))))
Інакше це був би рай. Смерть в книзі відображує реалістичність подій. Все як і в житті. Можливо, це трохи жорстоко буде. Але треба аби деякі персонажі трохи померли.
Зрештою, це додає ще один поворот в сюжеті. Зміну.
Я.... Взагалі колись не вбивав. Але тепер, я просто не можу лишити історію без драми. Особливо якщо персонаж мені не подобається (90%, що персонаж мені сподобається, якщо він антагоніст). Висновки робіть самі. Рекомендація №1. не ображатися, якщо якась соплива героїня вмре посеред сюжету)
Привіт, а як без цього? Коли смерть це частина нашого буття. Вона є і буде. І тому логічно що і в творах вона має бути! У себе в книзі ( спойлер) у мене смерть присутня ба більше , в деяких моментах вона набуває просто таки величезного значення. І так, це не легко— для читача і тим паче для автора , який створив персонаж (жі) вилеїв їх і мусить розлучитися з ним(ними).
О, як це боляче знайоме.
Я памʼятаю той самий стан — коли ніби не ти вирішуєш, а історія, яку пишеш, змушує тебе сісти навпроти персонажа й мовчки сказати: «Пробач».
І він усе розуміє. Усміхається. Йде. А тобі лишається стискати пальці й писати розділ із промоклими очима.
Смерть у книзі — це не подія. Це слід. Як подряпина на деревʼяному столі, що не зникає з часом, тільки глибшає, якщо постійно торкатись.
Я теж ставила це питання собі сотні разів. Чи варто? Чи не можу я обійтися іншим болем? Чи не зможе герой зрозуміти щось важливе інакше?
Але іноді…
Інколи смерть — єдина мова, якою говорить життя.
Єдина розвʼязка, яка має сенс.
І єдине, що не дозволяє нам забути, чому це все мало значення.
Та все одно…
Іноді я залишаю їх живими.
Не тому, що це логічно.
А просто тому, що я не готова їх втратити.
Ми не лише автори. Ми — свідки їхніх життів. І, можливо, саме тому кожна втрата на сторінках — це завжди трохи наша особиста.
DEKLIN, Гарно написано ? Повністю згодна з кожним словом)) Не думала я, що це так важко, доки не стикнулась з цим один на один.
Якщо ви дуже прив'язані до цього персонажа і не бачите продовження історії(й) без нього(неї) — краще цього не робіть. Читачі вам цього не подарують)))
Ну, а якщо відчуваєте, що персонаж "видохся" і з нього більше нічого не взяти — діло ваше. Я так і робив — коли вже не було ідей, що далі робити — просто підлаштовував смерть, або звільнення, або пенсію — по сюжету
Сергій Брандт, В мене трохи інакше. Я роблю так, тому що це, наче вже написано по сюжету. Від смерті одного персонажа далі залежатиме багато чого. І мені потрібно щоб читачі це відчули.
Але це моя перша книга, перші персонажі, що народилаись в голові і стали частиною мене, тому мені й важко)
Оу, для мене це постійно важко (( Я хоч ще не писала книгу зі смертю героя. Тобто не описувала її або просто не писала. «Він...він загинув, – сказала вона.» Але все ж мій всесвіт моїх героїв в голові постійно підкидає мені ідеї. Він яких хочеться зійти з розуму. І смерть героя це саме те. Просто не хочеться це писати але герої вирішають наче самі за себе ((( В такий момент дуже важно. Я не знаю чи потрібно це робити чи ні. Але частіше думаю над тим, що герої книги – це не лише вигадані персонажі. А ті хто тягають тебе за ниточки, як ляльководи для того, щоб створити історію про них))
Торі Елін, Повінстю згодна. Не лише ми вирішуюємо їхню долю, інколи вони її знають краще за нас. Доводиться йти на жерртви для сюжету, як би важко не було. Я спираюсь на те, що зрештою далі голоовні герої віднайдуть щастя.
Якщо це потрібно по сюжету, то хай вмирають, така вже їхня доля. Мій бета-рідер називає мене Мартіном на мінімалках, бо я постійно когось убиваю. Але це не я насправді, а історія - мої персонажі не вигадані і помирали вони насправді. Тому часто під час написання відчуваю пригніченість, роздумуючи про героїв, які помирали за вільну Україну. І помирають досі.
Ріна Март, Розумію) Частково згодна.
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати