Підсипте серденьок кому не шкода ,всім віддячу )))

Любі читачі та автори ,прошу ознайомитись ближче з новою емоційно насиченою історією - Приречена . вона про жінку зранену та зламану і її шлях до довіри та нових стосунків . Хто вже читав ? Ану швиденько ізнавайтесь як вам ? А хто ще тільки планує почитати ?

Чоловік виявив бажання відвідати мене цієї ночі. Та нажаль, мої бажання для нього  не мали жодного значення. Я боляче закусила нижню губу , розфокусований погляд втупився в простір . Як би тільки можна було повернути час назад …Що б ніколи , ніколи більше його не бачити . Ніколи не зустріти . Ох , яким би могло бути моє життя …  Щодня я кляну той випадок, що звів мене з ним чотири роки тому.

Служниці підготували мене до сьогоднішньої ночі: я пахну, як троянда — улюблений аромат Рагнарона, графа Кагварка. Моє біле, ледь сріблясте волосся завите в пружні локони й дбайливо розкладене по подушках уздовж оголеного тіла. Він не терпить коли щось перекриває йому доступ до мого тіла . У ці ненависні ночі мені не дозволяється вдягати навіть білизну.

— Моя лунолика господине... — намагається втішити мене Отра, єдина близька мені людина. Дівчина, яка з перших днів мого полону стала моєю покоївкою й подругою. — Граф здавався сьогодні в доброму настрої, йому всі догоджали. — А далі переходить на шепіт. — Я відправила до нього Олфенію. Спершу він не хотів, бо мав відвідати вас, але вона вблагала його приділити їй час і добре його вимотала. Тож, цілком ймовірно, що надовго він сьогодні у вас не затримається.

— Дякую, — шепочу я, і самотня сльоза падає з вій на бліду шкіру. Отра одразу витирає її.

— Ну що ви... Візьміть себе в руки. Ви ж знаєте, як він скаженіє від ваших сліз.

Страх одразу бере гору й пригнічує всі інші почуття.

— Вибачте. Я не те мала на увазі... — одразу спохвачується Отра. — Я не хотіла вас лякати.

— Я спробую бути сильною. Іди. — Я кидаю їй вдячну посмішку. — І Олфенії подякуй.

Олфенії справді є за що дякувати. Я була так рада, що нам вдалося її знайти — ніжну, юну, тендітну  дівчину, таку схожу на мене, але без ельфійських вух і без того місячного сяйва, яким просочена моя шкіра. Рагнарон одразу її помітив. Не міг не помітити .Він кидався на кожну жінку, хоч трохи схожу на свою холодну ,відсторонену дружину. Шукав у чужих обіймах те, чого я не могла йому дати.

Але було ще дещо, що могла дати тільки я. Моя сила. І він користувався нею щедро, як дармовою годівницею, залишаючи мене щоразу повністю спустошеною.

Краєм вуха я вловлюю звук — хтось заходить. Гнітюча аура демона наповнює простір, і я точно знаю — це він. Отра хутко зникає, щоб ненароком не викликати гнів господаря.

Я не удостоюю його навіть  поглядом ,очі мої щільно заплющені. Лише намагаюся приборкати серце, що калатає, мов навіжене. Відчуваю, як прогинається постіль під його могутнім тілом, чую, як летять додолу чоботи, а слідом і одяг.

— Ну що, моя гостровуха холодна стерва, чекала? — рокоче низький голос, що вириває моє серце з грудей ,а шкіру змушує вкритися сиротами.

Я мовчу. Розводжу стегна, намагаюсь розслабитись , знаючи, що так біль буде меншим. Намагаюся думати про щось інше, поки він вмощується між моїх ніг. Різкий поштовх, і я не стримую болісного крику. Одразу жалкую. Його рука згрібає моє волосся, намотує на кулак і боляче смикає.

— Думаєш, мені це подобається — трахати крижану брилу? — гарчить у саме вухо, інтенсивно рухаючи стегнами. — Я був із тобою добрий, Шантаріель. Забула?

Ні. Я нічого не забула. Хоч як хотіла б. Пам’ять ельфів зберігає все — до найменших дрібниць. Цілий рік після викрадення Рагнарон, одержимий мною, намагався викликати в мені взаємність. Але викликав лише страх і огиду. Рік безперервних залицянь скінчився в той день, коли він попри мою незгоду оголосив мене своєю дружиною й вперше взяв. Тоді він і дізнався, як це — бути з ельфійкою. Впиватися її життєвою силою. І мабуть сильно пожалкував, що не зробив цього раніше.

Сьогодні він прийшов за тим самим. Але я з жахом чекала, коли він зрозуміє, що я більше не можу дати йому це. Наші погляди зустрічаються. І я не можу відірватися від цих чорних вирів, у глибині яких зароджується божевілля. Кулак, що стискає моє волосся, тягне голову назад. Його обличчя — зовсім близько.

— Що ти зробила, сучко блідолиця?! — гарчить, втрачаючи контроль.

Я вдаю розгубленість і нерозуміння, хоч усе чудово усвідомлюю. Але він не повинен знати. Інакше... Навіть уявити страшно.

— Я не відчуваю твоєї сили! Як це розуміти?!

Бажання в ньому згасає, так і не досягнувши піку, й я видихаю з полегшенням. Сьогодні я не буду заплямована його бридким сіменем. Мене підіймають за волосся з ліжка й штовхають на підлогу. Стою навколішки, тремтячи. Коли у Рагнарона псується настрій, звичайна людина до ранку може й не дожити.

Та йому пощастило з дружиною — ельфійкою. У мене все гоїться швидко. Можна мордувати знову й знову. Хоч кожного дня. Хоч що години . За день все загоїться і можна знову  грати на людях у щасливу сімейну пару.

— Тварюко гостровуха, я питаю! Давно батога Не отримувала ?

О, отримувала. І ременем, і пліткою, і чоботом... Усім, що під руку траплялося. Лише з появою Олфенії граф трохи охолов. Приходив лише за підживленням. Але навіть тоді — з тваринним задоволенням карав.

Хльосткий звук ременя — і я, згорнувшись у клубок, ледь встигаю прикрити голову. Перший удар обпікає спину. Другий. Третій... Зціпивши зуби я приймаю своє покарання втративши лік часу та кількості ударів. До крові закушую губу намагаючись стримати болісні крики.

Нарешті ,відкинувши ремінь, він натягує штани й вибігає з кімнати. А я боюся поворухнутися. А раптом повернеться й помітить, що я не чекаю на нього? Покарання ще може тривати... Якщо зрушу з місця без дозволу буде гірше.

У кімнату вбігає Отра.

— Пані! Як же так... — вона в жаху дивиться на мою спину, яка мабуть перетворилась в суцільний багряний синець.  Намагається підняти мене, я пручаюсь. Вона не розуміє? Якщо я встану — він покарає мене ,ще сильніше.

Та вона розуміє і поспішно говорить.

— Граф відправив мене до вас. Велів вдягнути в нічну сорочку. Він пішов по цілителя.

Я дозволяю себе вдягти. Попри біль, пробую запустити регенерацію — та не виходить. І я розумію: після того, що я зробила, ця здатність мені більше недоступна. Я страждатиму, як звичайна людина. І гоїтимусь так само повільно. Це мене навіть тішить ,адже тепер я мабуть зможу сподіватись на смерть .Треба тільки вивести Рагнара з себе ,достатньо сильно ,що б ця сама смерть була швидкою.

Лягати на спину настільки боляче, що я не втримуюсь і кричу. Отра плаче, гладить мене, намагається втішити. Тіло звикає. Біль не зникає повністю, але вже не такий гострий. Я встигаю заспокоїтись як раз вчасно , до приходу Рагнарона й пана Олмунда — його особистого цілителя.

Олмунд — поважний чоловік із сивиною на скронях — схиляється наді мною, накладає діагностичні чари. Хмуриться. Та не сміє відкрито висловлювати несхвалення господарю. Надає обличчю непроникного вигляду.

— Я нічого не розумію. Ви кажете, не відчуваєте її силу?

— Мені ще раз повторити?! — гарчить демон. Цілитель здригається.

Він накладає ще потужніші чари. Знов хмуриться.

— Я бачу тільки тілесні ушкодження. Щодо магічного джерела... я мало тямлю в ельфах. Не можу сказати, що є нормою. Але точно щось не так. У порівнянні з попереднім оглядом — сила наче витікає краплями... Я не знаю, як це відбувається.

Звісно, не знає. Це може зрозуміти тільки ельф. Я посміхаюся в думках.

На обличчі мого чоловіка — справжнє божевілля. Атмосфера згущується, і цілитель не витримує тиску  гнітючої демонської аури — стає на коліна.

— Прошу вас... пощадіть... — тремтливо шепоче він.

Мені його не шкода. Мені вже давно нікого не шкода. Тих, хто мовчки спостерігає за моїм болем — тим паче. Я більше не світла ельфійка, викрадена демонічним графом чотири роки тому. Не та, що співчувала всьому живому.

Нова я складається з ненависті й страху. І їх так багато, що для інших почуттів просто не залишилось місця.