Вітаю, мої любі читачі!)

Вчора почалась передплата цієї цікавої книжки. Хто ще не знає, це історія Ганнусі з романа "Ми так не домовлялись". Зараз діє найнижча ціна. Знижки на неї не буде. Запрошую) Щиро вдячна всім, хто вже придбав!

ФРАГМЕНТ

— Що думаєш про хрещеного батька своєї донечки? — поцікавилась Ганнуся у Мовчана.

— Я про нього не думаю, — відрізав брат у властивій йому манері.

— Жодного враження немає? — настоювала Ганнуся. — На перший погляд… — Ганнуся вирішила бути поблажливою у такий гарний день. — … ніби нічого.

— Нічого особливого, — видав Мовчан, а Ганнуся розсміялась. Вона підозрювала, що цьому татусеві не сподобається жоден чоловік, який матиме бодай якийсь стосунок до його донечки.

— Які приємні звуки! — пролунало поруч, і за мить біля Ганнусі зупинився Вакула. Мабуть, вона ніколи не звикне до його імені. Серед її знайомих нікого так не кликали.

— Які ще звуки? — поцікавилась вона, озираючись довкола. — Чую лише розмови та гуркіт автомобілів.

— Твій сміх, кума, — широко всміхнувся її щойно надбаний кум. — Як я зрозумів, ви — татусь маленької красуні? — звернувся він до Мовчана. — Здається, нас ще не знайомили.

Мовчан примружився, споглядаючи на Вакулу.

— Татусь. Не знайомили. А шкода.

— І не кажіть, — відгукнувся Вакула. Здається, він поки що не зрозумів, що Мовчана зовсім не надихнуло їхнє кумівство. — Тож давайте це вправимо. Я — Вакула.

— Мовчан.

Чоловіки потиснули одне одному руку.

— На честь кого таке ім’я? — не стрималась від іронії Ганнуся. — Хтось дуже сильно полюбляв читати Гоголя?

Інше порівняння їй на думку не спало.

Мовчан здивовано поглянув в її бік, і Ганнуся його розуміла, бо вона ніколи ні над ким не насміхалась. Їхні з Ірмою дружні та секретні теревені не рахуються.

— Цілком можливо, — серйозно зауважив Вакула. — Тільки я не знаю, коли усе це почалось.

— Тобто? — не зрозуміла Ганнуся.

— Тобто, Вакула — наше сімейне ім’я. Мій батько — Вакулович. Дідусь, відповідно, Вакула. А його батько…

— Зрозуміло, — перебила його Ганнуся. — Вакулович. Нічого собі. А дівчинка ж як? Вакулівна? Оце так по батькові, — бурмотіла вона, хитаючи головою та ні до кого не звертаючись, а радше дивуючись.

Вакула тим часом спостерігав за нею та всміхався. Якого біса, як каже Ірма?

В цей момент вона сама до них підійшла, але вже без Алі.

— Ну що, перепочили? А тепер їдьмо на святкову трапезу. Стіл накрили у заміському будинку батьків, — промовила Ірма та помітно стурбовано озирнулась. Вона завжди нервувала, коли донька була не з нею. — До речі, вони забрали Алю з собою та вже рушають.

— Тоді ми теж їдемо, — негайно відреагував Мовчан. Він обійняв дружину за талію та поцілував її у скроню. Брат завжди так робив. Як же це гарно! — Ганнусю, ходімо.

— Зачекайте! — розгублено вигукнула Ірма. — А Вакула? Послухайте, вам же потрібна адреса. Ви вже десь зупинились?

— Перш за все, до мене можна на «ти», — Вакула обдарував усіх усмішкою. — Я поки що не забронював номер в готелі, але, гадаю, це не проблема. А за адресу заміського будинку буду вдячний. Зголоднів.

— То ти вперше в нашому місті? — негайно відреагувала Ганнуся.

— Саме так. Мило тут у вас.

— У нас, — виправив його Мовчан. — Ти ж плануєш тут працювати, хіба ні?

— Планую, — твердо відповів Вакула, а Ганнуся зауважила, що з її братом він розмовляє трохи іншим тоном. Ніби твердішим. Чи впертішим. Навіщо вона про це міркує?

Деякий час чоловіки пильно дивились один на одного, а потім Мовчан зауважив:

— Рухайся за нашою машиною.

— Про всяк випадок, дай нам номер свого телефону, — додала Ірма. — І мій запиши. Не хочу, щоб ти заблукав. Місто у нас невеличке, та все можливо.

— І не опускай верх свого воза… Тобто, кабріолета, — вставила слово Ганнуся. Ірма негайно штурхнула її в спину.

— Чому? — одразу зацікавився Вакула.

— Щоб не надихатись газів від позашляховика мого брата. Та ще й порохи… А в тебе світле вбрання.

Ганнуся й сама не знала, чому її все це нервує. Але вона вирішила не стримувати свої емоції. Вони ж з Вакулою тепер не чужі. Можна не прикидатись.

— То ви — брат і сестра?

— Еге ж, — підтвердила Ганнуся.

— Домовились, Анничко! Не опускатиму, — весело вигукнув Вакула і попрямував до свого авто.

Ганнуся аж рота відкрила від здивування, проводжаючи кума поглядом.

— Анничка? — кліпнула Ірма й похитала головою.

— Так, дівчата. Досить мозолити очима цього піжона.

— Мажора, — виправила брата Ганнуся.

— Один біс. Рушаймо до машини, бо його віз не знатиме, куди їхати…

Приємного тижня!

Софія