Додаю візуалізацію нічниці.

Книга "Хранителі Завіси" підходить до завершення. Не пропустіть).

"В куті, біля головного входу, де тінь була найгустішою, темрява ніби зажила власним життям — заклубочилась, збурилась, й з неї одна за одною, почали виринати постаті. 

— Обережно з гострими предметами, дівчинко, а то ще поріжешся… — пролунав холодний насмішкуватий голос із темряви. 

Наступної миті кинджал висмикнуло з моїх рук. Він дзенькнув об підлогу й відлетів трохи убік.

Вони пройшли темрявою? Тепер я знала, що це означає. Після того випадку в ресторані я розпитала свою домовиню. Вона розповіла, що це надзвичайно складне вміння. Дуже мало нічниць — лише ті, хто ще до зради Світла були дуже сильними відьмами — володіють ним, і що це забирало багато сил та магії.

Повністю ж оволоділа цим лише одна — перша нічниця, Серафима. У ній темрява буквально жила.

Явдуся казала, що старі домовики згадували: Серафима мала темну душу ще тоді, коли ця душа в неї була. Тому й віддала її без вагань — і стала першою нічницею. Та тоді я ще не знала, що саме вона — і є тією нічницею, яка і зараз полює на скрижаль. 

Постаті одна за одною виходили з тіні. Нічниці — усі в чорному, з хижими посмішками, очі — неприродно темні, без блиску, лише холодна темна безодня. Вони стояли мовчки, розкидаючись півколом навколо мене, наче чекали на сигнал. 

Я відчувала, як Захарчик і Матвій чекають. Чекають того самого моменту — коли вона підійде ближче, стане на позицію. Вигідну. Зручну. Щоб вистрілити — і не промахнутись.

А власниця голосу тим часом зробила ще один крок уперед, остаточно вийшовши з тіні. І тоді я побачила її.

Ту саму жінку, біля якої того разу, на виставці макетів, крутився наш викладач Змієвський.

— То це була ти… — Вражено видихнула я. Виходить, мені не здалося… Це була не параноя.

— О, як мило. То ти таки щось запідозрила? — Протягнула вона з удаваною ласкою. В її голосі бриніло щось між глумом і нудьгою."