Уривок з нового розділу)

Я зависаю на кілька секунд. Повітря перехоплює в грудях. Мозок відмовляється приймати цю інформацію.

– Ні... – тільки й можу прошепотіти. – Це... Це якась помилка. Я… Я не можу бути…

– Ми вже зробили УЗД. І аналіз крові. Це не помилка. – каже лікар уже м’якіше. – Ваша втрата свідомості, судоми, тиск – усе це симптоми перенавантаження на фоні вагітності. Вам необхідно серйозно ставитись до свого стану.

– Дитина?.. – повторюю майже беззвучно. В голові одна думка: від нього. Від Крістіана. І нова хвиля паніки підступає до горла.

Паша мовчки сидить поруч. У його очах – здивування, змішане з чимось схожим на... турботу?

– Я зараз принесу води. – нарешті каже він і виходить, залишаючи мене з тишею, в якій тепер стукає не лише моє серце. А, ще одне крихітне. Усередині мене.

Очі печуть, руки, ще тремтять. І я сиджу на цьому ліжку в лікарняній палаті, тримаючись за живіт, ніби вже відчуваю там той крихітний рух, той натяк на життя. І не знаю – радіти цьому чи боятися, ще дужче.

Вагітна.

Від нього.

А він... між життям і смертю.

Не знаю, що лякає мене більше: що я вагітна… чи що батько моєї дитини може не прокинутись. Що все це – реальність. І, що я абсолютно не готова її проживати наодинці.