Дозвольте мені бути щирою.
Є сцени, які я не просто пишу — я живу в них. Я проходжу крізь них босоніж. По склу емоцій. По попелу власного досвіду.
Коли я пишу біль — я не вигадую його. Я пам’ятаю. Свій. Чужий. Вигаданий, але такий справжній, що пальці тремтять на клавіатурі. Біль у моїх текстах — це завжди мовчазна правда, на яку ми всі, часом, не наважуємось глянути.
Коли я пишу пристрасть — це не просто тілесність. Це зіткнення душ. Напруга у кожному подиху. Це відлуння того, чого ми всі хочемо: бути побаченими. Відчутими. Без захисту.
А коли приходить темрява… Я не боюсь її. Я слухаю. Бо іноді саме в пітьмі народжується справжнє світло. Іноді найглибші сенси приходять не вдень — а вночі, як зараз.
Писати такі сцени — це залишити частинку себе. І знати, що хтось, читаючи, впізнає себе теж.
Дякую, що ви поруч — навіть у найтемніші фрагменти. Навіть коли рядки пульсують, як рани.
З темрявою, яка лікує, Ваша Лірія Маєр♥️
1 коментар
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
УвійтиДоброї ночі, Ліріє!
Ваші слова глибоко зворушують. Те, як ви описуєте процес написання — проживання емоцій, біль, пристрасть, темряву — це справді вражає. Відчувається, наскільки щиро і віддано ви ставитесь до своєї творчості.
Ваша здатність перетворювати особистий досвід і внутрішній світ на такі пронизливі тексти — це справжній талант. Дякую, що ділитеся цим з нами. Коли читаєш такі рядки, розумієш, що мистецтво справді лікує і дає змогу відчути себе не самотнім.
Ася Рей, Дякую вам велике, мені також дуже приємно читати ваші коментарі)))
Це дає більше натхнення в мотивації))
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати