Вітаю, мої любі. Якщо прочитали останню главу “Великодушного ескорту”, то вже знаєте, що наш смаглявий фотограф — герой із першої книги циклу “Шляхетний ескорт”. Якщо ні — біжіть дивитися, хто саме. 

Цікаво, чи хоч хтось запідозрив, що це той самий хитрун, який спокушав Адель? Все-таки його зовнішність я описувала так само))

А ось вам ще й візуалізація та уривок:

Я вже не плачу, лише ще раз, востаннє, шмигаю носом. Тим, що розправляю плечі, даю зрозуміти, що можемо фотографуватися. Утім, насправді зараз цього не хочу. Сусід це розуміє, оскільки знімає з шиї фотоапарат і відставляє. Несподіванкою стає те, що він розкорковує пляшку. Утім, це навіть доречно: мені буде легше впоратися з напругою.

Вино хлюпає у келих і тече тонким струменем, з якого не зводжу очей. Коли беру в руки келих, підношу до рівня очей й ледве бовтаю світло-рожевим напоєм. У цей час сусід мрійливо каже:

— Нехай ніщо не відбирає у нас найрідніших.

Мені допитливо, чи відомо йому про біль від втрати, але не наважуюсь запитати. Лише киваю й легенько торкаюсь своїм келихом чоловічої печатки на безіменному пальці — чується глухий дзенькіт, який ніби фіксує момент. Це був би ідеальний кадр.

Мій намір обернутися до мальовничого озерця перебиває проникливий погляд сусіда, який не відпускає. Він заглядає просто в душу — через очі, наче призму. І це змушує також затримати погляд на чоловікові. 

Чекає, коли продовжу розповідати? А варто?

— До речі, а твої рідні поруч? — цікавлюся, коли мій келих уже напівпорожній.

— Ні… Але в Лаф’єрі — мій рідний дядько та двоюрідна сестра. Тож я — не сам. А в тебе тут хтось є?

— Е-е…

Ще ніколи я настільки не жадала бути відвертою. Боротьба між правдою й брехнею точиться в мені настільки люто, що відчуваю зсередини гострі леза мечів. Градус зростає. Дихання стає поверхневим і пришвидшеним. Але варто фотографу нагнутися й своїми губами торкнутися моїх, як думки розсіюються. Я відчуваю м’які губи чоловіка, його тепле дихання, а чую тепер лише спокійну “мелодію” лісу. Надовго це? Варто чоловіку поглибити поцілунок, як жар знову спопеляє зсередини. Тільки тепер не через спогади, а завдяки спраглому бажанню стискати міцні плечі сильніше, зануритися руками під чорне поло й протягнути по шкірі аж до шиї.

Смаглявий спокусник занурює пальці у моє волосся. Щойно фіксує руку на потилиці, як подається корпусом вперед, змушуючи мене прогнутися, а згодом відчути спиною м’якість пледа.

— То як тебе звати? — вирівнюю руку перед собою, вибудувавши між тілами місток.

Відповідальна мить. Якщо він не зізнається, я не…

Нехай на вас чекають лише приємні несподіванки.

Ваша Кейт