Закінчився мій твір. І, зізнаюсь чесно, в грудях залишилась не тільки гордість, а й легкий біль. Бо ця історія — не просто набір розділів. Це шлях. Це серце, викладене на папір. Це спроба знайти слова для того, що боліло, що тішило, що було справжнім. 

Я писав про любов, яка змінює. Про ревнощі, що ранять. Про війну, яка краде час і людей. Про неї, Олю — яка стала сенсом, і про себе — таким, яким був насправді. Зі слабкостями, надіями, вірою.

Останні рядки далися непросто. Не тому, що не знав, як закінчити — а тому, що не хотілося прощатися. Бо кожна сторінка була моєю розмовою з нею. З собою. З тими, хто любив і втрачав.

Але якщо ви дочитали до кінця — значить, відчули щось своє. Можливо, згадали когось. А може — себе. І, можливо, саме в цьому найбільша цінність цієї книги: вона не тільки моя. Вона — для кожного, хто колись вірив, що навіть неможливе — можливо.

Дякую, що були поруч.

Це кінець історії. Але не кінець любові.