Сьогодні я пережила найскладніші почуття за останній час. Я хотіла написати вірш, щоб привітати тата, але не могла писати. Це не було розчарування через те, що я не можу писати. Хоча спочатку я так і подумала — останні дні в мене проходять лише в книгах і письмі, тому перша думка: «Я перегоріла».
Я пробувала щось написати і потім зрозуміла: я не перегоріла, я вмію писати вірші. Але проблемою виявилось те, що я не знаю, про що писати. З татом у нас немає відносин. Ми не сваримося, але й не спілкуємося щодня, як тато з донькою. Тобто, ніби батько й дитина, а ніби й двоє сторонніх людей. І виявилось дуже складно писати щось, коли не знаєш — що.

Я писала цей вірш крізь сльози, розуміючи, скільки вже часу втрачено. Але, попри все, я витягнула з себе останні краплі щирості.

Тату, я не знаю, як правильно вітати тебе —
у нас не було звички багато говорити.
Але я памʼятаю, як ти тримав мене на руках,
і як мені хотілося, щоб ти був поруч частіше.
Щоразу, дивлячись у дзеркало, я бачу твої карі очі
і частинку твого серця, яку ти в мене вклав.
З нетерпінням чекаю зустрічі, щоб хоч трохи тебе обійняти.
Час летить швидко, його не помітно,
а я вже доросла, тату. Я — маленька копія твоя.
Сьогодні твій день. Я бажаю добра,
щоб у душі твоїй було світло й тепло.
Будь щасливим, тату. Нехай для тебе
ще не одна зацвіте весна.

Поділіться своїми історіями, було у вас щось схоже?