Мій найулюбленіший момент у «Вовкуні» – на початку історії, коли ще є надія, що вона буде тихою пристанню, затишним минулим чи, зрештою, казкою про вовка. Але тихих історій не буває, коли душа горить і не згасає.

«Але вона не була зухвалою. Вона стояла мовчки, схиливши голову над постіллю, ніби соромилась, що кожен її рух видавав ніжність і ту внутрішню крихкість, яку не можна торкатись без дозволу. Як пташеня, що ще не знає, що може літати.

І я, дикий, з усім своїм нутром, що звик чути брехню по биттю серця, раптом відчув — правди тут більше, ніж у будь—яких словах. В її мовчанні. В тому, як затремтів край ковдри в її пальцях. І в тому, як не втекла — хоч і чула моє дихання просто за плечем.

Я стояв за нею так близько, що відчував, як від її спини підіймалося тепло — не вогнищем, а диханням — живим, людяним, вразливим. Хотілося торкнутися. Навіть не шкіри — лиш краєчка її тіні. Та я стримався. Мене вчили — не ламай, якщо можеш спостерігати. Не псуй, якщо ще не дозріло.

— Ти сумуєш, — прошепотів я, не як питання, а як визнання.
Вона на мить завмерла, руки її затримались на подушці. Тиша нависла між нами — густа, наповнена. Можна було різати її ножем, але я б ковтнув її просто так, як є, щоб не розірвати мить.

— Не сумую, — тихо сказала, ледь не чутно. — Я живу в тому, що лишилось. Бо більше нема нічого.»