"Зберігачі" Тетяни Гищак | Відгук

Вітаю!
 

Не розумію, як вийшло, що у цього твору так мало вподобайок (хоча ні, брешу, розумію: це хоч і фентезі, але не таке, що популярне на букнеті). Я буквально не могла відірватися від «Зберігачів» Тетяни Гищак. Хоча й не є цільовою аудиторією, бо це підліткове фентезі.

Авторка занурює у світ, де глибоко в серці природи є відокремлене поселення особливих людей. Їх не торкаються проблеми решти цивілізації, бо вони самі по собі. Єдиний ворог — вовки, які борються з ними за територію. Історія оповідається з позиції Дена, зовсім юного представника племені, майже дитини. Як годиться будь-якому фентезі, усталений спокій починає хитатися і хлопчина опиняється в епіцентрі подій.

Дуже сподобалося, як оповідачка вміє показувати…

Гармонійно вплетені у канву тексту описи. Без змалювання перетинок на кожному листку дуба, але якраз в такій кількості, що змушує картинку оживати.

Окремої уваги заслуговує демонстрація навколишнього світу, різниці між людьми в поселенні та за його межами, дорослішання й переосмислення крізь призму сприйняття Дена.

На початку він ще зовсім дитина і це простежується в його думках. Наївне неприйняття старшого хлопчика та нестримне бажання довести, що він не «дриглик», хоча насправді ще всього боїться і глибоко всередині усвідомлює, що дійсно слабший. Абсолютно щире нерозуміння, що відбувається між двома оголеними людьми (я й сама в моменті не до кінця зрозуміла, бо показали мені лише те, що побачили дитячі очі, без деталізації від всевидющої оповідачки, що вважаю перевагою). Дитяча помста — викрадення одягу, аби суперник мусив голим вертатися до села. Навіть те, що відчуває ревнощі він дізнався від мами…

Дуже вдало показано перший маленький крок до дорослішання, коли Ден зрозумів, що насправді приваблювало його в Лейлі. А ще щира реакція на книги, факт того, що ті  малюнки в ній [букви] про щось говорять, дорогоцінні камені… От я дійсно вірю, що він виріс серед людей, які нічого про це не знали й сам відповідно теж не знає. Сподобався приклад здорової дружби, де один перейняв сміливість в товариша, а інший — розсудливість. Та й взагалі на її фоні підсвітилося питання того, що ворог — не завжди щось зле, агресивне та бездушне і це не варто сприймати як факт, просто на віру.

Коли хлопчина потрапляє до «чужих», то авторка не просто вводить описи іншої території та людей, а розкриває це так, як бачить персонаж. Але коли раніше через нерозуміння та незнання демонструвалася дитяча наївність та її поступове зменшення, то тут вже показується на скільки різні люди з поселення та «чужі». Замок не просто з каменю, а нагадує печери, в яких він жив разом зі «своїми». Себе порівнює з тетеруком, а не, скажімо, індиком, півнем чи павичем. Очевидно, що людина шукатиме спільне зі знайомим і круто, що авторка підкреслила це через порівняння, що додають реалістичності.

Ден щиро дивується хлібу, грошам (чого лише варта його реакція на слова «я можу вилетіти в копійчину» і припущення, що людина вміє літати), не знає, що таке «злодюжка», «базар», «спустити собак», коней за оленів приймає… Я не просто спостерігала, як хлопець знайомиться зі світом «чужих», а розкривала для себе на стільки сильно вони не такі. Поступово усвідомлювала разом з персонажем суть фрази «там люди перетворюються на звірів».

Протягом історії хлопець зростав. І це відчувалося в зміні його рішень та думок. Я не просто прочитала «Ден став дорослим», а відчула це. Побачила, як в подібних ситуаціях він почав приймати більш зрілі рішення. Свій світогляд хлопець сформував сам, а не просто сліпо прийняв те, що казали дорослі (ну, або оповідачка). На кінець відчувалося, що Ден зрозумів особливості «чужих», а деякі навіть перейняв, став схожим одночасно і на них, і на «своїх».

Інші персонажі, до слова, теж написані добре. Тут немає ідеальних позитивних чи негативних героїв. Іноді вони злять, іноді тішать. Часом роблять дурниці, або навпаки дивують сміливими та мудрими рішеннями. Словом, чинять як нормальні люди. Хоча розкриття деяких лишає надію на продовження.

Це оповідь про дорослішання, дружбу та перше кохання на фоні небезпечних, але цікавезних пригод та ноток фентезі. Чому кажу «ноток»? Бо іноді його було малувато. Я навіть не певна, чи можна назвати це недоліком. Бо й без постійних магічних спалахів читалося дуже цікаво. Але от, скажімо, у тексті є небезпечна квітка, з якої в особливий період збирають росу трьох озер, що допомагає заживляти рани. В будь-який інший день вона може зжерти цілу людину. Та невже це єдина магічна/незвична рослина? Таке враження, що «А» сказали, а «Б» вже ні. Якось дивно, що той самий Грінхальд за все життя не знайшов нічого… магічного. Враховуючи його закиди про досконалих людей (фентезійний Гітлер якийсь), то мав би.

Ще з моментів, що викликають питання:

• Чому саме Ден? Це вірогідно питання лише мого власного сприйняття, але чогось у мене це скорочення асоціюється з сучасністю.
• Хлопці з в’язниці втекли, виколупавши якісь двері в стіні. Тобто вони серйозно тримали бранців у місці, з якого буквально є вихід, замурований так само надійно, як контент для дорослих запитанням «Вам вже є 18?»?
• Тимчасова втрата зацікавленості графа. Чому це він раптом не дасть жодного гроша за хлопчину? (це, здається, в третій частині було) Таємниця нікуди не зникла. Враження, що для сюжету треба було, аби на певний час граф зник з радарів.
• Секретні статки Грінхальда. В замку повнісінько слуг. Вони ніколи з нього не виходять? Нікого не бентежить, що в «бідного» чаклуна їх аж так багато? Невже жодна чутка не просочилася? Невже ніхто за кухлем пива випадково не прохопився? Оце реально вже фентезі. Напевно Грінхальд якось регулює все, але про це мало сказано.
• «Візит одного вельможі до іншого не повинен виглядати дивно» — як «бідний» чаклун може вважатися вельможою?
• «У шинку попросив принести йому вино, особливо не сподіваючись, що воно буде кращим за пиво. Він пробував вино у Грінхальда. Звичайно, таке як у Грінхальда тут не подадуть» — складається враження, що Ден у Грінхальда куштував його вперше, але ж це не так…
• Різка зміна Грінхальдових планів в кінці. Про їх підґрунтя я можу лише здогадуватися, проявляючи, як то кажуть, емпатію. Цей чоловік став вагомою частиною історії. Цікавий та суперечливий персонаж, який балансує на межі добра і зла. Тому засмучує, що в кінці все трішки змазане.
• Анотація. Вона, як на мене, занадто спойлерна. Так, три місяці тому, коли обирала твір з марафону, на неї й купилася. Але на момент читання вже все забула і було так цікаво відкрити для себе все поступово. Той же шматочок, де Ден втрапляє до "чужих" і мені лише з часом доходить, чого вони його не чують. Може, я пропустила, де в перших розділах уточнюється нюанс спілкування між "своїми" і тому на мене справило таке враження, коли мені дійшло. Але от висновки головного героя щодо світу і як в ньому жити, які він по суті формував протягом всієї історії, точно не хочеться знати на початку. 

Деякі сюжетні повороти були передбачуваними, але цілком підхожими для жанру. Але траплялися й несподіванки, а іноді наче й щось передбачуване відбувалося, але пояснення виявлялися не тими, які собі напридумувала. 

Не можу не згадати, що поки читала, зловила флешбеки на деякі фільми та книги. Вміння "чути" навіяло спогади про "Дорогу Хаосу" (2021), а поселення в Долині Трьох Озер  — про "Таємничий ліс" (2004). Розділи з вовком трішки нагадали атмосферу "Мауглі" Кіплінга, а шматочки з Агнією — "Мандри Гуллівера" Свіфта. 

Текст написаний якісно, читається легко. Стиль до смаку. Але недоліки є. Пані Тетяна трішки грішить хибодруками, а часом трапляються тавтології та русизми.

Наприклад:

"Там вони й зустріли вовка. Вовк приголомшив їх свою пропозицію допомоги переслідувати кочівних розбійників. Вовк не тільки знайшов собі подружку. Вміло обвівши собак під час погоні, він заслужив повагу нової зграї, і інші вовки пішли з ним"

 

«Ми знайдемо пивні бочки, а рядом напевно знайдемо його» (краще використати "поруч" або "біля")

«— Тут гроші, на саме необхідне…» (частка "саме" для української не типова для позначення вищого ступеня, правильніше: необхідне — необхідніше — найнеобхідніше)

 

«Він вибіг з однієї нори та попрямувала до іншої» (щур)

«Цього разу він видалявся від замку»

«Меч був легкий, руків’я витончене і розрахована на невелику руку…»

Маю ще деякі записи про те, що помітила, особливо хибодруків багатенько, але не перетворюватиму відгук на тицяння в помилки. Та й насправді вони хоч і траплялися, але геть не зіпсували загальне враження. Думаю, в пані Тетяни просто трішки око замилилося.

На останок, питання до авторки:

1. «Дух не піде, якщо не буде до кого». Коли прочитала це, стало цікаво: а зберігач може це використати на свою користь? Скажімо, відправляти годувати раків на дні озера потенційних наступників і не помирати, скільки заманеться?
2. «…між ними нічого, за прийняті в цьому світі рамки, не було…» — наштовхнуло на думку, що в книзі не зрозуміло, як у поселенні, де Ден народився, ставилися до того самого поза шлюбом? (от що буває, коли книгу для підлітків читає не підліток)
3. А скільки взагалі зберігачів має бути? Два? Чи то так просто склалося? 
4. І останнє за рахунком, але не за важливістю: коли прода?! Фінал явно залишає простір для продовження. Та й остаточне рішення Дена по суті не озвучене...

Фух, на цьому закінчу. Думок ще багацько, але охочих так багато читати навряд знайдеться)))

Приєднуйтеся до безстрокового марафону отут.

І почитайте та залайкайте вже нарешті "Зберігачів", бо це якесь неподобство!

Міцно обіймаю,

Ваша Торі ♥