Сувора теза, яку я вважаю справедливою: саме люди в тривалих стосунках найбільше знають про самотність.

Це здається нелогічним, адже в очах суспільства одружені люди чи хлопці та дівчата, що давно перебувають у стосунках, виглядають, як успішна у завершена ланка. Насправді ж, це не зовсім так, або не на 100% так.

Все через те, що люди сприймають стосунки по-різному. Рішення про спільне проживання чи шлюб має бути лише стартом розвитку спілкування в парі, та часто побут і інші питання перекривають собою романтику. 

Діти - взагалі інший левел складності.

Але зараз не про це, а про те, що ми часто бачимо в партнері рішення та закриття своїх проблем, забуваючи про те, що віддавати без шкоди для себе можна лише тоді, коли ти в гармонії з самим собою. І про те, що в стосунках ми маємо бути рівними, мати право на слабкість та помилки, які варто вирішувати разом.

Я не вірю в існування здорових стосунків.

Всі про них говорять, але вони, як чупакабра, існують лише в медійному просторі.

Думаю, скоріше є певні прийнятні параметри стосунків, в кожної людини свої. І от класно, коли партнери мають схожі бачення, або доповнюють одне одного.

На практиці ж маємо трохи інше: жінка має бути такою і робити те, а чоловік повинен це і не повинен отого. Хто придумує ці шаблони? І чому ми всі на них орієнтуємось?

Лайно. Суцільне.

Якщо дивитись на стосунки з матеріалістичних поглядів, то всі ми є товарами на ринку. На кожен товар є покупець і тд… Що в таких випадках отримуємо в емоційному плані? Класику: всі баби меркантильні стерви, а чоловіки хтиві козли.

Ми часто плутаємо закоханість з коханням. Емоційний спалах згасає, взаєморозуміння в стресових умовах падає до найнижчого рівня, і от ми вже замовчуємо свої реальні думки, страхи, бажання, щоб не скандалити. Потім взаємні образи, про які також краще не говорити, щоб не парити одне одному мозок, переростають в потужну зневагу. Близькі люди фактично ненавидять одне одного.

Тому що треба не шукати того, хто відповідає заданим параметрам, рекомендованим суспільством. Не будувати гарну картинку, щоб люди казали “яка ви гарна пара”, а спілкуватись і будувати спільний комфортний емоційний простір.

Це складно.

Це довго.

Бувають невдачі. 

Але.

Коли поруч людина, яка не кине тебе навіть тоді, коли ти є найгіршою версією себе самого…

Це розкіш. 

І вона можлива лише тоді, коли ти усвідомлюєш, звідки ростуть ноги в твоєї “внутрішньої” самотності. Того самого відчуття, коли здається, що ти в усьому не такий, що всі навколо кращі за тебе і ти нічого не вартий.

Люди роблять різні речі, щоб відчути себе емоційно краще. Здебільшого неприйнятні.

Винуватити партнера найпростіший спосіб. Любить не так, розуміє не так, слухає, але не чує. Про це книга САМА, ЛЮБА, САМА https://booknet.ua/book/sama-lyuba-sama-b419148

Я також писала про наслідки шаблонної поведінки та загрузання в побуті в ДОЗВОЛІ НА ЗРАДУ https://booknet.ua/book/dozvl-na-zradu-b414046, а Тіна та Єгор з НІКОМУ НЕ КАЖИ також стали яскравими прикладами такої самотності https://booknet.ua/book/nkomu-ne-kazhi-b417199. Впевнена, ми з Христиною Лі Герман розкрили цю тему в СКЛЯНОМУ БУДИНКУ https://booknet.ua/book/sklyanii-budinok-b415884.

І продовжуємо працювати над нею ж в ТЕМНОМУ ВАЛЕНТИНІ https://booknet.ua/book/temnii-valentin-b438104

Самотність не вирок, а лише питання, яке можна вирішити. В першу чергу, не чекати, що прийде хтось і врятує тебе від самої себе, бо ця теза з романтичної літератури мене відверто виморожує. 

Невже не тупо перекладати відповідальність за своє щастя на іншу людину?

Так простіше, бо завжди є виправдання проблемам і страхам. “Не я не впорався, а обставини так склалися”. Не бійтеся брати відповідальність за себе, для мене це і є свобода дій. Сучасна література, на мою думку, має надихати нас і давати віру в себе, а не культивувати бажання чекати, поки все саме якось розсмокчеться.

Але це лише моя суб’єктивна думка)

З задоволенням почитаю ваші в коментарях!

Обіймаю, ваша Лоре Лея