Любі читачі!

Роман “Отруєні зрадою” завершено, він вже поступив у продаж.

Я писала його в дуже непростий для мене період, однак задоволена тим, що в мене вийшло.

Якщо ви ще не читали, то у вас тепер є можливість прочитати повну книгу.

Анотація

Після важкого розлучення я повернулася на батьківщину й отримала посаду головного архітектора в престижній будівельній компанії. Але директором філії виявився мій колишній – той, хто одного разу безжально мене зрадив.

Тепер він намагається вижити мене з роботи та знищити. Чи вдасться мені втриматися на заповітній посаді й до чого призведе наше протистояння?

Уривки

Всеволод не дивиться на мене, а щось гортає в папці з паперами. Я так і стою – не встигла сісти, а тепер не знаю, чи варто. Внутрішньо – на низькому старті, готуюся втекти.

– Чому заперечуєш? – дивується Яромський.

– По-перше, тому що ми точно не спрацюємося, – заявляє Рубан категорично. – Я в цьому впевнений на всі сто.

– Що так? Всеволоде, ти ці стереотипи мені облиш. У двадцять першому столітті живемо. Уже давно жінки й потягами керують, і в космос літають, і будинки проєктують, – Яромський по-своєму трактує негативну реакцію на мене. – Ти почитай резюме пані Ґросс. Вітренко бачив її роботу й ручається…

– Я не сперечаюся, що вона, – займенник ріже по вухах – мене з дитинства вчили, що про людину, яка стоїть поруч, непристойно говорити в третій особі, – може бути відмінним архітектором.

– То в чому справа? Що ще треба?

– У тому, що вона – ненадійна, може будь-якої миті підставити, на неї не можна покластися. Головний архітектор – одна з ключових фігур компанії, від якої залежить занадто багато, щоби брати на цю посаду людину, якій не можна довіряти. Та вона втече за перших же труднощів! Ви самі щойно говорили, що перед нами поставлені непрості завдання, які потребуватимуть максимум зусиль, віддачі та узгодженості, максимум надійності…

– Що це ти Катерині відразу діагнози поставив? У тебе рентген у голові чи телепатичний прилад? – глузливо запитує Яромський.

Імовірно, бос усе ще гадає, що проблема в тому, що я – жінка, а Рубан – звичайний сексист. Але все набагато глибше і гірше. Підступний зрадник, через якого моє життя колись полетіло шкереберть, хоче жити в упевненості, що він – чистенький, безгрішний, білий і пухнастий. А я своїм існуванням щодня буду йому нагадувати, що він – наскрізь гнилий.

– Я тебе не відпущу! – Всеволод заявляє категорично, ніби дійсно може мені заборонити.

Хочу обуритися, але в горлі клекоче біль упереміш зі сльозами. Слова тонуть у цій мішанині.

Я не хочу його бачити! Нехай він піде! Нехай усі зникнуть і дадуть мені спокій!

Але він наступає, змушуючи відступати, поки я не впираюся спиною в стіну. Я знову загнана в кут.

– Я тебе не відпущу! – повторює все так само безапеляційно, і тепер він зовсім близько. – Навіть не сподівайся!

Звучить як погроза. Ось тільки я його чомусь зовсім не боюся.

– Катюше, – його голос пом’якшується, стає майже ніжним, і від цього чути його ще болючіше. – Я все виправлю.

Його руки по обидва боки від моєї голови впираються в стіну. Сєва нависає наді мною, я відчуваю тепло його тіла. Запах туалетної води лоскоче ніздрі. Чоловіча сила тисне, оточує. Але не лякає.

– Я тебе не відпущу! – повторює знову і знову.

– Я не зможу, – у мене нарешті проривається голос. Хрипкий, зламаний.

Ні за що не зможу повернутися в офіс. Не зможу дивитися їм в очі. Не зможу удавати, що нічого не сталося.

– Я допоможу. Я все зроблю…

Господи! Що тут зробиш? Час не повернеш. Пам’ять не зітреш. Хіба він не розуміє, що це кінець?