Вона вийшла з ванни. Він чекав.

У кімнаті — тиша, яку не розбивали ані крики, ані накази. Лише правда. Нарешті спокійна розмова.

— Я вже не княжна. І дуже давно, — сказала вона.

Не з образою. Не з болем. А з тією особливою гідністю, що з’являється лише тоді, коли не лишилось нічого.

Але я — як автор — не повірила. Бо кожне слово, кожен крок, кожен подих її в тій сцені — говорив протилежне.

Вона вже була не княжною за статусом. Та Аверія являламь нею по суті.

У цьому й головна ідея. Не тільки для світу в книзі, а й для нашого. 

Світ може позбавити титулу.

Люди — відібрати одяг, ім’я, свободу.

Але голос…

Голос — твій.

Постава — твоя.

І гідність, яка не зникає, навіть коли тебе ставлять навколішки.

Цей епізод — один із найважливіших для мене.

Бо він не про фентезі.

Він про кожного з нас, хто хоча б раз стояв перед кимось із піднятими плечима й думкою:

Я знаю, хто я. Навіть якщо ти забув.

Я писала цю сцену з тремтінням. Бо саме тут вона перестала бути тією, ким її вважали. І стала тією, ким є відкрито. І Аверії більше не потрібно буде приховуватися.

Новенька глава вже на сторінці

А тут профіль інстаграму :з