Одразу зазначаю, що я не філолог і не літературознавець. Просто хочу підняти тему, яка давно мене цікавить :) 

Як ви ставитеся до лайки в книгах? За чи проти?

Хто читав «Легенди ГріНМАНС» уже знає, що моя відповідь — ЗА. Але є нюанси.
По-перше, я не підтримую Вієта та дискримінанта матюки. Інша справа — українська народна або творчий підхід, що, як на мене, отримує недостатньо уваги, на яку заслуговує. Інколи читаєш твір і натрапляєш на таку соковиту фразу, що аж треба зупинитися й записати її в нотатки.
По-друге, доречність. Лайка — це інструмент, який може дуже вдало допомогти передати характер персонажа, зробити його більш «живим», або навіть повністю змінити атмосферу сцени. Наприклад, оцініть:

Тіні малювали тріщини на сірих стінах. У цьому домі не пахло ні цвіллю, ні пилом. Він просто не мав власного запаху — натомість відчувався мокрий ґрунт із вулиці. Неспинний шум дощу перекривав лише стогін зламаного карниза. Штори хитало так сильно, що здавалося, ніби перед вікном зачаївся розлючений привид. Марійка не відводила від нього очей, а Олесь же, озброївшись ліхтариком, уже вирушив до підвалу.
— Срака-мотика!  — заверещав він, грюкнувши дверима. — Нам гаплик!
— Що там? — відгукнулася Марійка.
— Павучок!

Зміну важко не відчути, хіба ні? :)

І це дуже добре, коли автор залишає такі переходи навмисно, але ж нерідко трапляється, що, намагаючись зробити персонажа більш пафосним крутеликом, автори сиплють такою кількістю лайки й жаргону, що дорослий чоловік починає сприйматися як підліток, ображений на життя. І тоді хочеться сказати лише: «АстАНАВІТЄсь!»
Водночас лайку можна й треба використовувати для прописування світоустрою у фантастиці та фентезі. Пам’ятаю, ще як почала писати нову книгу, пишу собі спокійненько другий розділ, а потім — бац — і розумію: у них немає чортів! А як же лайка й без них? Відповідь: створюємо свого дідька!

До чого це я.
Як ви ставитеся до лайки у творах? Пишете самі чи вважаєте її зайвою?