Йшов Купало по світу — сонячний красень, якого Іванка уявляла схожим на Миколу. Йшов та ніс з собою тепле літечко, синє небо та пісні водограю. І шумів гай зелений, сповнений людського галасу та дзвінкого сміху, що лунав звідусюди.

— Іванко! — кличе Микола. Вийшов на стежку, дивиться лагідно. Біла сорочка вишита червоним то чорним, пояс шкіряний з візерунком… Красивий дуже. І коханий.

Нічого не шкода заради нього.

— Чи підемо папороть шукати? — питає дівчина, сміливо беручи за руку свого милого. В цей день все можна. І трохи більше. — Хто цвіт папороті побачить — той щасливим буде, чи  знаєш це? А якщо здобудемо, то и скарб віднайдемо…

— Не потрібні мені ні скарби, ні багатства, — відповів Микола, ведучи її до лісу, де вже дівчата вінки заплітали на березі річки. — Ти — мій скарб, моя коштовність.

— Кажуть, жар-цвіт той, що усім квіткам квітка, мов жарина цвіте… Кажуть, він співає мов соловейко та підстрибує, той пуп’янок… Але прав ти, чорти та скарбники стережуть перунів вогнецвіт, можна й себе загубити, навіки у світі потойбічному залишитись… Я піду до дівчат, добре? — вирвалась Іванка, коли побачила на березі подруг, що нарвали вже квітів та трав для віночків. — Ти йди до скелі, де діди казали, щезуни живуть, туди зазвичай всі вінки припливають… Ловити будеш мій?.. Обіцяєш, що піймаєш?..

— А ти вплети в нього цю синю стрічку, щоб я пізнав, що то твій віночок, та й випадково чужий не схопив, — попросив хлопець.

На мить завмерла Іванка, згадавши материні слова не знімати цю обережну стрічку, але так хотілось, щоб Микола пізнав її вінок… І вона кивнула, смикнувши синю змійку з волосся. Бо червоними багато хто прикрасить, а от такого кольору в цей день майже не було стрічок… Та й пішла по вужачку та високій траві до річки, інколи оглядаючись на хлопця.

…А Полісся шепотіло вітерцем, танцювало туманом над річкою, кликало співом пташок до невидимого світу духів… Іванка відчувала їх всіх — і русалок у річці, що хижо спостерігали з води за дівчатами, і нявок серед старих ялинок та дубів, котрі блискучими смарагдовими очима на хлопців дивились, і хух маленьких, що крутились біля вогнища, і навіть потерчат, що скиглили посеред верболозу, тремтячи від холоду, — завжди вони, нещасні дітки, мерзли, така вже їх доля. Ніхто не зігріє мертвих діточок, ніхто їм тепла не подарує, ось і плачуть вони собі тихесенько… А сльози їх камінцями падають на дно річки, та й тягнуть їхні души у водицю… Водяник здаля дивився на людей, зелені пасма його волосся здавались водоростями чи лататтям, а тіло зливалось з річкою, тільки очі світились двома зірочками. А десь високо у небі летіла іскра палаюча — то літавиця поспішала кудись, де була потрібна її допомога… Жило потойбіччя своїм, невидимим людям життям.

 Сутеніло, і вже хлопці розпалили велике багаття, а дівчата вінків наробили — один одного кращий. І почала молодь байки травити — про духів лісових, про відьом та про русалок, що в цю чарівну ніч можуть серед людей колобродити. Іванці було дуже не по собі, хоч і був поруч Микола. Тримала вона свій віночок, перевитий синьою стрічкою, та й шкодувала вже про обіцянку свою. Краще б не знімала вона матусин оберіг… Бо добре пам’ятала, як колись в таку ж чарівну купальську ніч не змогла стримати свою суть відьмарську та й перетворилась на кішку.

Танці, співи, веселощі… дівчата пішли віночки по воді пускати, хлопці кинулись до скелі, щоб їх там ловити, а потім вже всі збирались папороть шукати… Але ледве віночок Іванки поплив по річці, як немов полум’я охопило її всю. З відчаєм побачила вона, як нігті її перетворюються у пазури, а на шкірі з’являється невеличкий пушок. Видихнула, намагаючись заспокоїтись, сполохано подивилась навкруги, але ніхто поки на неї уваги не звертав. І поки дівчата майнули завивати вербу, Іванка кинулась до лісу. До біса цього Купалу та хороводи з людьми — треба заховатись, поки не перетворилась вона на кішку… Все ж таки права була матінка… не зможе вона зі своїм прокляттям справитись… заслаба ще! Але пізно шкодувати – що зроблено, то зроблено!

Темрява. Спрагла, оксамитова. Сповнена гірких ароматів трав. Звучить далека пісня, що ллється водограєм… Місячне сяйво висвітлює трави та листя, туман повзе зміями… Права була матінка, не треба Іванці ходити до ліса в такі свята, ой не треба! І чого не послухалась?.. Тепер як до ранку сховатись? І де… Треба, щоб ніхто не знайшов її, бо одразу здогадаються люди, що то за кішка по лісу шастає в купальську ніч.