Привіт! Як вам таке? Багато років тому (мінімум 4-5) я написала це оповідання - про двох студентів. Він Ванька-дурень (принаймні він сам про себе такої думки), випускник універу і бариста. Вона - неземна красуня-мулатка Джессіка, першокурсниця. Їх долі вперше перетинаються в університетській столовій. Але це точно не остання їхня зустріч.

Впевнена, багато студентів або колишніх студентів зможуть впізнати себе. 
Чому назва "Удон"?
Чому такі теги? 
І такий початок???

Сталося так, що я помер.

Взагалі все це з самого початку було смішно. Я, Ванька-встанька, Іван-дурник і вона, Джессіка, принцеса з небачених світів, тридев'ятого царства, казкова мулатка, яка випадково погодилася сходити зі мною на каву. Тобто як... Погодилася вона, напевно, обдумано. Але те, що вона дала мені шанс потім, - диво, яке я не можу пояснити нічим. Адже я Ванька-дурник, а вона...

Я прогулював другу пару в універській їдальні. Їв величезний сендвіч, бо не встиг поснідати в гуртожитку. Корейська морква раз у раз випадала з булки на тарілку і я нахилявся над нею якомога нижче. Я відчув, що на додачу вимазався в майонезі, і витягнув з-під тарілки серветку. Фух. Досить. Випити б кави. Я залишив куртку на стільці, щоб спритні студенти не зайняли мого місця, і пішов до прилавка, на ходу дістаючи з рюкзака гаманець. Яскравий сміх. І сильний поштовх у лікоть. Гаманець вилітає з моїх рук, падає на підлогу, монети із дзвоном розсипаються під ноги тим, хто стоїть у черзі.

Чи буде в цій історії хепі-енд?

Підписуйтеся, додавайте книгу до бібліотеки - і про все дізнаєтеся першими