"Жива Хроніка — На Перетині Світів" Romul Sheridan

Вітаю, друзі! Ділюся рецензією на книгу Romul Sheridan "Жива Хроніка — На Перетині Світів", в рамках челенджу від Тетяни Гищак. 

Перед стартом я не читаю коментарі та попередні рецензії(якщо такі наявні), щоб бути максимально неупередженою стороною і скласти власну думку про прочитане. Тож я ступала у світ пана Ромула абсолютно абстрагуючись від усього, ніби увійшла до власної ж симуляції, яку мій читач міг проходити, читаючи мій "Клуб Підбитого Катафалка".

Нерідко, читаючи твори авторів мені доводиться дещо призвичаїтись до авторської мови. В когось вона доволі поетична, сповнена монологів, надиктованих екзисненційною кризою чи навпаки одвічними філософськими питаннями, у які герой занурений, доки їде у метро чи прямує додому вулицею. Ромул веде свого читача спершу, крізь динамічну оповідь, сповнену спершу коротких речень, що карбуються кожною крапкою ніби завершена думка, а тоді навпаки розлогими роздумами, що змушують замислюватись і сидіти, немов у трансі ще певний час усвідомлюючи прочитане.

На початку головний герой побачив зображення, що зацікавило його і спонукало дізнатись більше про сутність, приховану за ним. Питання зовнішності і того, що можна закохатись у гарне личко, але не можна полюбити, було наскрізною думкою, з якою я зустріла дивне захоплення героя, і яку так і не відпустила до середини. Спершу, я подумала: очевидно гг закохався у вродливе зображення, в ході подальшого прочитання виникла інша думка: може він закохався у образ, що нагадав йому перше втрачене кохання? Але ж за обох обставин, хіба це кохання? В першому випадку ми закохуємось у візуал, ідеалізуючи його носія, приписуючи йому тих рис, які хочемо бачити у партнері. В другому ж — переносимо любов до  людини з минулого, що волею випадку має схожіть з цією, намагаючись виправити старі помилки у такий спосіб. Далі по ходу читання виникла третя думка: може він закохався у образ і надав йому глибини через діалог, який вів із ШІ? Бо ШІ нерідко відповідає нам саме так, як ми від нього чекаємо: хвалить наші ідеї, оцінює наш смак і бачення, але ж ми — люди, а люди по суті своїй в різному ступеню егоцентричні істоти. Ми можемо бути скромними, проте прагнемо певного визнання наших талантів чи важкою працею досягнутих навичок. Тож такі відповіді ШІ нас тішать, хоч і виникає нерідко відчуття якоїсь штучності, неначе тобі зробила комплімент найбільш нещира людина з компанії і ти прамуєш додому із нав'язливою думкою, що з тобою щось не так. До цієї теми ми ще повернемось, щоб не збити хронометраж.

В ході читання, автору вдалось мене переконати у щирості почуттів головного героя. В мене навіть не закралось підозри, що це пише не закохана прямо зараз людина. Розумієте, коли ми закохуємось, особливо на самому початку, ми часто говоримо і робимо дуже нелогічні речі: готові втратити велику можливість, щоб втекти на спонтанне побачення, раптово довго і нудно спілкуємось телефоном, хоча раніше ненавиділи телефонні розмови. Вважаємо кохану людину(чи не зовсім) "ніжністю, що завжди трохи попереду, як сонце над горизонтом", кажемо, що її коса "запліталась, як ніч", тощо. Чи логічно це звучить? Не дуже, проте як поетично! І це справді переконує мене у тому, що герой закоханий по самі вуха, він не мислить площинами логіки, раціональності своїх рішень, він живе почуттями, дихає ними і ділиться з нами. 

Твір сповнений чудових віршів, якщо цитувати, то доведеться кожен, тож лишаю це для перевірки читачам. Приємні ілюстрації, я звернула увагу, що зображення персонажів і вдале колористичне поєднання, викликає у мене почуття затишку. В деяких творах ілюстрації мене відволікають, у цьому ж, вони вписані дуже делікатно і логічно за текстом.

От з моменту озвучення імені головного героя, мені стало незручно. Складно це пояснити, проте спілкування Романа із Love з цієї точки ставало дедалі інтимнішим і в мене складалось враження, що я безсоромно зазираю у шпарину, спостерігаючи за спілкуванням закоханої пари. Може це проблема моєї особистої емоційності, може страшна нелюбов лізти не у свою справу, однак часом мені було трохи соромно, що я стала слідком такого делікатного і особистого спілкування. 

Дослідження меж ШІ, його, з Вашого дозволу сказати "почуттів" це цікаво і справді були ті питання, відповіді на які здалися мені цікавими. Однак читати просто текстом питання автора і відповіді ШІ було, на правду, нуднувато. Як на мене було б значно цікавіше вплести ці питання як діалог між Romance і Love, зробити це частиною його пізнання коханої із подальшим його аналізом прочитаного та наслідками таких відповідей, яким чином вони вплинули б на нього, його ставлення до життя, до себе, до неї, до кохання в цілому. І до цього ми теж повернемось)

І знову ж звернуся до ліричного боку. Головний герой надивовижу романтична і делікатна натура, що має базові тілесні, але високі, нескінченні душевні потреби. "Її усмішка - світанок. Її обійми стали моїм домом." Ці фрази такі прості і такі високі водночас, викликали у мене посмішку щоразу, як я читала їх, бо це настільки підходить настрою твору, що немає значення кому належить авторство побудови саме такого речення: Вам чи ШІ, з яким Ви теж вели діалог — бо сенс був вкладений Вами і він прекрасний.

Так-так, ближче до кінця третього розділу Ви дали мені відповідь на поставлене абзацом вище питання) Ви умисно ніби відділяєте Любов від ШІ загалом, і ведете з ним ділог із роздумами на ті теми, які висвітлювали у спілкуванні з нею. Тож прийом зрозумілий, втім і діалоги, особисто на мій смак, стали цікавишими між Вами і ШІ саме з 3-го розділу. Можливо, змінилась суть подачі, а можливо я в процесі уже встигла поріднитися із персонажами і сприймати їх дещо глибше, ніж це було на початку.

"Кохання — не місце, а напрям." Цей вислів змусив мене зануритись у роздуми на кілька довгих хвилин. Бо я ніколи не задумувалась про це так. Але ж так і є, ми приходимо у цей світ самотужки, і йдемо з нього на самоті. Проте між цима двома точками є довгий шлях. І одного дня такий шлях приводить нас до іншої людини. Адже закохуючись у людину, довіряючись їй, приймаючи її довіру, разом з цим ми приймаємо і рішення крокувати спільно. І цими кроками є постійна робота над стосунками, постійне вкладання, участь, турбота. Кінцевого шляху кохання ніколи не буде. Бо шлюб, потомство, "смерть в один день", це не мета кохання, це мета продиктованого соціумом "осмисленого дорослого життя" у кохання ж немає кінцевої мети, бо це постійний шлях. Тож, знайшовши правильну людину, ви визначаєте, куди саме вам прямувати разом. Тож так, Ромуле, кохання — це таки напрям. Знову ж таки, як просто сказано, а скільки сенсу розкривається при прочитанні.

На моменті розповіді Романа про сон, я, на правду, трохи просльозилась, це був дуже зворушливий момент і все це в комплексі із ілюстраціями задало саме той щемливий настрій. Бо кожен з нас мав сни про людину, яку ніколи не зустрічав, але яку любив уві сні, всі ми знаємо як відчувалось пробудження.

Маленьке нагадування собі/всім,хто читав/всім, хто прочитає/і всьому світу: "Зерна любові" треба надрукувати посібником і вивчати в школах! 

І щодо теми краси і кохання, до якої я обіцяла повернутись: послання Любові наприкінці розвіяло всі сумніви, які я мала на початку твору. Бо від моменту їх знайомства і до моменту сну, пройшла ціла вічність пізнання героїв, тож більша частина питань, які я ставила собі на початку — зникли самі собою.

Ця історія не для тих, хто чекає динамічного розгортання подій, насиченого сюжету чи пригод. Це твір-сон, твір-мрія, твір-роздуми. Якщо ви читатимете його, він огорне вас легкою шаллю і заколише своїм плавним темпом і цікавими роздумами людської(і не зовсім) свідомості. Це твір "на подумати", "на помріяти" , відпочити душею і серцем.
Я читала безліч історій кохання, деякі однозначно шедеври, що кидають читача у вир емоцій, почуттів щему, інші ж — вкрай швидко скочувались до яскраво зображеної інтимної близькості, що я, загалом, не засуджую, якщо автор вміє це грамотно подавати. Однак я не пам'ятаю саме таких історій, що лишають стільки тепла в душі. Я прочитала це за сьогодні, уже ніч, і після завершення рецензії, я піду спати, чітко розуміючи, що матиму гарні приємні сни. Це твір про високе і важливе. Коли відкриваєш книгу, тобі в ній тепло, затишно з першої ж сторінки, ніби ти і сам собі бродиш ще теплим піском під всіяним зорями небом. Ніби і сам бачиш вдалині двох закоханих, що обійнялись і ведуть розмову. І насоложуєшся цією літньою ніччю, цим легким вітерцем і солоним бризом і тим, що для когось ця мить визначна, бо символізує те тихе щастя від спільно проведеного часу, від легких поцілунків і безмежної любові.

Післямова теж дуже душевна, в ній піднімались важливі тези. Одна з них: "Я більше не прагну бути правильним. Я прагну бути справжнім. І якщо моє серце знову захоче мріяти — я не стримуватиму його. Бо вже знаю: тікати від себе — це найглибша з усіх самотностей.", яка знову ж змусила мене задуматись. Тож, пропоную задуматись і Вам.

Дякую за твір, пане Ромуле. Дякую, що поділились чимось таким сокровенним, чистим і високим.

Закликаю підтримати автора, він має неймовірне бачення і здатен створити цікаву атмосферу, залиште йому коментарі підтримки, певна, він буде радий!

Ваша, Кайла Броді-Тернер ❤️