Панночка-відьма

великий ознайомчий уривок на сайті
книга вийшла у видавництві Бук-Друк

Олекса йде, як у мороці, навколо туман зелений, з іскрами яхонтовими, і здається, в глибині його, між величезним корінням високих ялин, змії жовті ворушаться, між собою сплітаючись, і на спинах у них чорні смуги, сичать ті змії, стелеться далі туман… Ось ящірка по стовбуру проповзла, юрка, малесенька, з прозеленню… Що за місце таке дивне? Болотом несе, ряскою та листям зіпрілим, і ніби не рання весна зараз, а осінь панує надземлі.

І холодно.

І тягне хтось за руку, пазурами шкребе, й так гидко, так недобре від примарних рук цих... Мари це чи русалки?.. Каламутниці? Чи нявки звабливі? Зустрічав якось лісову мавку Олекса — була вона гарненька та тоненька, мов молоде деревце, у віночку з осики. Вбрана в білу сорочку, йшла вона по траві босоніж та пісні співала тужливі, дивилась смарагдовими очима на козака.

Він тоді сплутав навіть її зі звичайною дівкою — але потім якось опинився за нею та й захолов, побачивши мертву її утробу. Легені без повітря, посіріле серце, що не билось… ні полин, ні любисток, ні часник не допомогли Олексі — тільки коли гребінець подарував лісовій дівці, відчепилася та від нього…

І ось зараз бачив він зелену тінь у тумані. Невже проклята душа?.. Спітнів козак, коли згадав, що йому бабця розповідала — мавкою може стати та дівчина, що заблукає та зустрінеться з мертвою… Хто знає, якими чарами ті навіюють, — але багато кого натуркують, що дівчата доброхіть вирішують світ живих покинути та стати тінню примарною.

А що, коли панночка вже танцює з проклятими дівами у віночку з квітів чи гілля?.. І зрозумів в цю мить Олекса — що навіть у нижній світ піде, в саме пекло, якщо знадобиться, але поверне норовливу дівку!

Звабливий погляд її очей чарівних, личко біле, тонка статура та розкішне чорне волосся — стоїть вона перед його очима така, яку він побачив, коли з Вихору висмикнув. У оксамитовому пишному вбранні червоному… Нікому не віддасть він її! Тим паче силі нечистій!..

Виринула з туману дівка з зеленим волоссям довгим сплутаним — вся в рясці, у водоростях та багнюці. Поманила Олексу... очі її горять вугіллям, шкіра сіра… як в мертвої. Без віночка — мабуть, русалка, бо нявки завжди себе прикрашають, не тількі в свята.

— Шукай свою панну біля старої запруди… не встигнеш — біда буде… ой біда!

І зник туман.

І дівка мертва зникла. Стоїть Олекса посеред села, а пан голова з бабами витріщаються на нього, як на скаженого. Жінка мірошника шепоче щось злякано, певно, молитовку...

— Як ви, пане козаче? — крекнув пан голова, погляд зляканий відводячи. — Пройшло?

— Пройшло… — Олекса вважав за краще не питати, що саме. Знав, що біда трапляється з ним, коли він за межу світів дивиться, у світ навій… виглядає він в цей час не надто приємно для звичайної людини.

Добре хоч, нікого не образив — а то бувало, ненароком і пальнути міг, і палашем кинути та й кулаками махав. А міг землею кататися. З піною біля рота…

Всяко бувало.

Проходило.

І наразі пройшло.

— І добре... — видихнув пан голова з полегшенням. — То що, йдемо до коваля?

— Не треба нам до коваля, ви мені підкажіть, де у вас тут запруда заболочена. Туди нам би встигнути... вчасно.

***

Темрява здавалася живою — з щупальцями та пазурами, з сотнею вузьких жовтих очей, які дивилися просто в душу, й завіса, що тремтіла туманом, приховувала це чудовисько, лише обриси його жаскі було видно... та вогники цих страшних очей.

І добре, що сховано воно було.

Інакше панночка не витримала б, померла від переляку. Їй і так дихати нічим, серце ніби стискає чиясь кістлява рука, груди кільцями звело, а в горлі — чи то пісок, чи то кам’яна крихта. Обмерла й кинулася бігти, а куди — хто ж розбере, коли скрізь темрява.

— Не вбережешся ... — Шипіння зміїне з усіх боків.

— Геть йди! — крикнула панночка, відмахнулася від темряви з риданням, далі побігла. Під ногами хлюпає, немов болото там… і ось провалюється Ержбет майже по коліна, але все одно намагається якомога далі опинитись від страховидла, що в тумані ховається…

А поруч з нею привид невидимий в’ється, кружляє, пташині крики чутно, й плескіт хвиль, скрип весел... наче хтось у човні наближається. Чи річка поруч?.. Ох не впасти б ще у воду в цій темряві!

Раптом хтось за руку схопив панночку, не встигла вона й скрикнути, кинув на дно човна, заплуталася нещасна в рибних сітках, від запаху тухлої риби ледь не знудило...

Аж раптом посвітлішало, темрява відповзла від берегів, ніби хтось розігнав її.

І туман зник — понад травами лише стелиться. Над головою — небо сіре, хмари колесо водять, повзуть отарами чорних вівців, і дрібний дощик починається, так холодно стало… а кожуха немає. Лежить панночка на дні човна в одній сорочці… навіть свитку тать окаянний здер. Як вирвалася з його рук — не пам’ятає навіть. Русалка допомогла, накинулася зі спини на Стецька, даючи панночці втекти.

Ось вона й бігла берегом запруди, не розуміючи, в якому боці хати — до людей треба, до людей. Вони захистять від кривдника, вони... що вони? Адже він теж людина... звір, не людина. Звірі дикі тільки жадають крові. Люди не можуть…

Впала, перечепившись через корч, розірвала штани на коліні, шкіру кров’ю залляло. Дивно — кров є, а болю немає… ніби не її це тіло. І руки, якими відривала від сорочки шматок, теж не її, ледве гнуться, замерзлі пальці не слухаються… Перев’язала рану, схопилася зляканою ланню, далі кинулася… а зарості осоки не закінчуються, запруда якась дивна… ніби на одному місці панночка біжить.

І справді... ось те саме дерево, біля якого вона ногу підвернула, шматок тканини синіє на корінні, серед свіжої весняної трави. Сльози злі течуть по щокам, панночка їх розмазує по личку, й кожен тріск гілки, кожен пташиний крик — все її лякає, до тремтіння доводить.

Як вибратись з цього відьмачого кола? Де на гілках і траві заломи шукати?..

Хто створив це прокляття?..

Якщо доньку пана сотника досі не знайшли... значить, немає нікому дороги до цього зачарованого місця...

Він з’явився через зарості молодого верболозу. Обличчя злістю перекошене, в руках — мотузка. Вдарив панночку, вона в темряву провалилася.

Це все, що вона пам’ятала, прийшла до тями вже в човні.

Підняла голову — на носі сидить з веслами Стецько, туша його кабаняча величезною здається. Йди з таким упорайся. А в голові шепіт русалчин — і чується в ньому шелест хвиль, скрип старої верби, що схилилася над річкою, скрегіт кігтів об камінь підводний… і регіт тихий, але від звуків цих, ледве чутних, так стає жахливо, хоч бери й топись.

І панночка, напевно, зі страху й ковзнула би у воду, спробувавши чи то втекти, чи то потонути — аби не торкався до неї син жидівки. Але не могла й ворухнутися. От сволота, прикинувся добродієм, шлях показати погодився! І вона, дурепа, повірила.

А що з тією утопленою дівчиною? Донькою пана сотника? Адже вона просила Стецька пощадити панночку, заступалася за неї… намагалась допомогти втекти від звіра.

І дивно так — більше чомусь не боялася вона мерзотника, хоча збрехав він щодо вихору, що забрав його наречену, значить, він і винний в її загибелі... чи сама вона втопилася після того, як збезчестили її, чи то наречений спромігся — неважливо. Головне — через нього, проклятого, все сталося.

І знає Стецько — не змилосердиться над ним ні пан сотник, ні пан голова, ні інші селяни… тому панночці, правду дізнавшись, — не жити.

Хіба що русалки допоможуть. Чи нявки? Хто ж це тутечки?

Ось пливуть поруч, коси по воді хлюпають, вербові віночки на головах з сухим торішнім листям, ягоди якісь чорні в намистах, і вже не страшно слухати їхній сміх… розуміє панночка — не від них біда прийде.

— Чого замовкла? То репетувала, як божевільна… — Стецько обернувся, і човен хитнувся, нахилився. — Вже майже допливли. Тут острівець є гарний, сама побачиш…

Човен ткнувся носом у заболочений берег, де сухий очерет тремтів на вітру, й панночці здалося, що так само її трясе від холоду та переляку.

Стецько зглянувся і кинув їй кожух, що дико смердів якоюсь животиною, наче він у сараї валявся. Але панночка й тому рада була, вітер крижаним здавався, вистуджував зсередини, й холоділа душа, наче спустилася вона в навій світ... а може, так і було. І справді ж, острів цей посеред невеличкої на вигляд запруди здавався дивним місцем… як він взагалі помістився в ній, і чому навколо стільки води?

Берегів не видно, хоч туман розвіявся, лише клаптики його чіплялися за корчи та коріння старих верб, наче дрантя. Пропливла гадюка, пильно дивлячись на панночку. Ержбет кинулась убік, заплутавшись у сітках ще більше.

Стецько, зітхнувши, обірвав рештки їх та витяг панночку на берег. Багнюка хлюпала під його ногами, щось чавкало, тхнуло сирістю та болотом.

А на вивернутому пні сиділа та сама русалка, яка за життя донькою пана сотника була. Очі з прозеленню, губи сині, сорочка тонка, але гарна, з візерунками з червоних ниток.

— Відпусти ти її, — схопилася втоплениця, панночку вирвала з рук Стецька, й хоч були її пальці холодні та неприємні, а смерділо від русалки тином та гнилою травою, цей несподіваний захист радував панночку.

Вона й сховалася за спиною нечистої дівки, навіть запах болота не дратував її більше. Навіть злитися з ним хотілося — провалитися під землю, щоб не знайшов її окаянний Стецько!

І раптом, як подумала про те панночка, пішла під ногами земля, захиталися верби, злякано відскочила вбік русалка, а Ержбет вмить під землею опинилася.

Мабуть, острів цей і справді чародійський, і якщо дуже побажати чогось, то так і станеться… От Стецько дочку пана сотника побажав… і отримав. Навіки. Куди вона тепер від свого мучителя? Кому потрібна проклята душа?

Зміїлось по вологій землі коріння дерев, тхнуло цвинтарем та болотом. Панночка зрозуміла, що знаходиться у вузькому лазу, що в’ється під островом.

Глянула вгору — але ні сліду не було на стелі від ями, в яку вона провалилася. От диво.

І не темно в лазі — на корінні розвішені чарівні ліхтарики, світло їх мертвенно-синє ллється навкруги, навіть тепло стало. А може, вся справа в кожусі, в який панночка куталася.

Ще раз озирнулася вона на всі боки, подивилася всьому, що сталося… та й пішла вперед, сподіваючись, що земляний коридор цей кудись її та виведе.

І в цю мить Олекса Вовк, козак запорізький, здався найближчим, найріднішим.

Хоч і не довіряла йому панночка, а все одно поряд із чаклуном почувала себе спокійніше.

Острів цей її розуміє?

Бажання виконує?

Тоді хоче вона Олексу свого знайти!

Де придбати паперову книгу, можна дізнатись в моєму фейсбуці. Приємного читання!