Колись давно — у славні часи мого студентського буття, коли стипендія дорівнювала вартості гречки й пачки цигарок, а натхнення черпалось не з книжок, а з дешевого алкоголю — існувала священна цифра: 777.

І ні, це не був мій середній бал. Це був портвейн.

Так, той самий. Легендарний. “Три топора”.

Тоді 777 означало, що вечір буде угарним, ранок — страшним, а спогади — відсутніми.

Тоді це була цифра небезпечної близькості до гіпсів і поезії на серветках.

А тепер?

Тепер 777 — це зовсім інше.

Це 777 прочитань моєї книги.

Це не “три топора” в печінці — це три сокири в серце моїх комплексів.

Це не спроба забути — це мить, яку хочеться запам’ятати.

Це не “наливай ще” — це “я це написала, і хтось це реально читає!”

777 — цифра, яка в моєму житті пройшла трансформацію від:

• “Знову купила портвейн замість поїсти”

до

• “Моя історія щось значить. Для сімсот сімдесяти семи людей.”

Це моя маленька, пʼяна від гордості перемога.

Не Нобелівка, звісно, але дайте мені ще пару трьохсімок — і я туди дійду.

Хитаючись. Як у ті самі студентські роки.

P.S. Замість пляшки — тримаю в руці статистику. І, чесно, п’янію так само.