Я вирівнялась і видихнула, намагаючись заспокоїти думки і вгамувати свої емоції. Але мій погляд прикував силует, який з'явився, спочатку він був не чіткий і я побачила його боковим зором, але потім він почав набувати форм в той час як мої очі стали розширюватись від подиву. 

— “Синочок? Сашко це ти?”, — сказала я тремтливим голосом, або скоріш подумала про те що сказала, але він повернув свою голівку в мій бік, від чого моє серце пропустило удар десь там на лікарняному ліжку. Він посміхнувся до мене, і протягнув до мене свої ручки, і я зірвалась з місця до нього. Мене знову огорнули всі попередні емоції від яких я ледь позбавилась, але ще приплелись надія і радість. А потім я побачила з боку дві яскраві вогняні кулі, спалах світла і все зникло. 

 Я намагалась переконати себе, що це мені привиділось, але не виходило, бо я дійсно згадала той пізній осінній вечір, коли мене збила машина, коли переляканий водій авто підбіг до мене, в нього теж по на лобі виднілась цівка крові, він одразу дзвонив у швидку, і в цей момент біля мене присів мій хлопчик якого ніхто не бачив окрім мене, він посміхнувся і я почула його голос в себе в голові, хоч губи в нього і не ворушились.

—  “Як ти і хотіла матуся, ми тепер будемо разом”, — після цих слів він розтанув у повітрі, а я втратила свідомість, опинившись потім в темному лісі.