Писати, коли болить. Чому я створюю історії замість мовчання

"Мовчати — легше. Але що робити, коли мовчання розриває зсередини?"

Я довго не вірив, що мені є що сказати. Так, я повернувся з війни. Так, я бачив, як усе ламається — зовні й усередині. Але найстрашніше почалося не тоді, коли звучали вибухи, а коли навколо стало тихо.

Тиша після війни — це особлива тиша. У ній живе все те, що ми не встигли проговорити. Не змогли. Не дозволили собі. І саме тоді я відкрив ноутбук і написав перше речення. Не для когось. Для себе.

Так народився мій роман "Попіл майбутнього".

Не про війну напряму, але про те, що вона залишає по собі. Про світ після великої катастрофи. Про колишнього військового, який вижив і тепер іде пусткою, сподіваючись знайти не притулок — а відповідь. На питання, яке ми всі носимо в собі: "А чи є шанс залишитися людиною, коли навколо — лише попіл?"

Писати було складно. Кожна сторінка — це наче розрив старої рани. Але з кожним словом ставало трохи легше дихати. Бо я розумів: я не просто пишу історію. Я повертаю собі голос. А значить — і частину себе.

Сьогодні написано вже 19 сторінок. Може, для когось це дрібниця. Але для мене — це 19 кроків назустріч життю після руйнації.

? "Попіл майбутнього" — це не просто фантастика. Це мій спосіб говорити.

Про біль. Про віру. Про людяність.

Запрошую вас стати частиною цієї подорожі.

Якщо вам близькі ці теми залишайте коментар.Можливо  і вам є що сказати.А я -готовий слухати .