Мерехтіло зелене полум’я в хащах, висока папороть сторожею охороняла незримий світ духів, щось кричало на різні голоси в темряві, нявкало та шипіло, а Микола все йшов та йшов по вузькій стежці, неначе зачарований. Йому здавалось — зеленокосі прозорі дівчата стежать за ним з-за дерев, а візерунок зірок, що іноді проглядав крізь крони, — змінивсь. Дівчата сміялись дзвінко, хоровод водили, і білі тіла їх порцеляною світились у мороці чарівної купальської ночі. Віночки з папороті та латаття, білі мокрі сорочки… Красиві духи лісові, красиві та небезпечні.

— Йдіть геть! Мій він, чуєте? Мій! — роздавсь окрик злий, і хтось прогнав нявок, які вже тягнули білі руки с гострими пазурами до Миколи.

Вони розбіглися по лісу з криками, в темряві пропали. Тільки віночки покидали свої на галявині, і ті раптом засвітилися зеленим вогнем.

— Чекай… Куди ти? Миколо?.. — почувсь знову шепіт дівочий, і з туману показалась Іванка. Засмучена, бліда, з зеленими дивовижними очима, сповненими туги. — Миколо, та невже ти мене тут і покинеш…

Хлопець відчув, що ноги в нього підкосились, сили полишили, та й опустився у високу траву біля зелених вінків, що мерехтіли чарівно. Його оповило гіркими ароматами, зірки закружляли та й зникли, немов зайшли хмари. Весь світ закрило від нього мертвенне обличчя Іванки. Змарніле та кістляве. Довге розпатлане волосся впало йому на лице та груди, павутинням оплутало плечі та руки — не поворухнутись. Залоскотало дивно. Здалось — трава то, не волосся.

— Я ж кохаю тебе, Миколо…

Лице Іванки схилилось над ним, він тонув у смарагдових очах, як у тому вирі. І здавалось — не ніч вже навкруги, а зелена повінь, і він пливе у річці, і течія несе його за вінком з синьою стрічкою… За її вінком.

Микола зміг посміхнутись коханій.

— Люблю тебе більше за життя, — прошепотів.

Хотів підняти руку, щоб приласкати дівчину, але її волосся тримало дуже сильно, немов було залізними обручами. Що за маячня така? А під ребрами залоскотало щось, ніби рибка у воді. Потім лоскотно стало щоці — то рука Іванки торкнулась шкіри. Холодна. Льодяна.

А туман навкруги ставав ще щільніше, і все більше хотілось Миколі спати. Хотілось притиснутись до холодного дівочого тіла та й забути про все — і про матір її злу, котра гонить його від порогу, і про батька свого, котрий все частіше говорить про невістку та й киває на Марічку, доньку свого друга… Про все забути. Тільки відчувати на своїх губах — її губи. Лоскотно знову стало, серце ледве не обірвалось, але задоволення та бажання прокотились по його тілу від п’яток до маківки. Затрусився він, намагаючись обійняти дівчину, але її волосся міцно тримало…

— Іванко, що ти робиш зі мною, Іванко…

— Кохаю тебе, любий мій! — і сіла йому на груди — він і дихати ледве міг.

— Пішла геть! – роздавсь розлючений крик, і в темряві заплав вогонь – то справжня Іванка вискочила на галявину, і волосся її золотаве сяяло, немов сонячні промені вплела вона в коси. – Кому сказала! Пішла, бісова дочко, геть від нього! А полину, полину не хочеш? – і блискавицею опинилась біля русалки та хлопця.