Привіт, друзі) Трішки поділюся з вами уривком з продовження історії Костянтина та Мішель. 

Перемогти може лише той, хто вчасно перестане грати. Я не зміг. Я програв.

Сиджу посеред кімнати нової квартири і розглядаю мусор навколо. Запах алкоголю і цигарок майже вивітрився. Минулої ночі тут від передозування мало не помер хлопець. Я його навіть не знаю. Вечірка була досить великою для двохкімнатної квартири. Але мені необхідний  був шум. Гамір навколо, який зміг би хоч на трохи перебити думки про неї.

Я знаю, що вона не винна.

Але від цього факту легше не стає.

Вона моя сестра! Це раз у раз лунає в голові. Рідна сестра в жилах якої тече кров мого батька. Хапаю пусту пляшку і жбурляю нею об стіну. Та розлітається залишаючи вм’ятину.

Легше не стає.

Хочеться кричати. Рознести весь світ на друзки. Від усвідомлення, що мій батько і її матір довели до смерті мою маму. Від того, що присмак її губ досі у мене на вустах. Вона ж моя сестра! Я не маю права відчувати до неї не те, що любов, а й навіть ненависть. Хоча... Я таки ненавиджу її. За той милий образ, яким ввела мене в оману. Причарувала. Змусила прийняти мачуху. Забути про маму... Так, я її ненавиджу.

Легше не стає.

Моя помста буде страшна. Знищу. Їх усіх трьох. І байдуже, яку ціну доведеться заплатити.

Тоді стане легше.

Двері грюкають та я навіть не повертаю голови. Байдуже. Чую важкі кроки. Зітхання за спиною. Роман сідає поруч.

• Ворон, я все розумію... Тобі складно. Але не можна себе знищувати. – штовхає мене плечем.
• А я не буду себе знищувати. Я знищу їх. Вони пошкодують, що так вчинили з мамою.

Повз вікно пролітає ворона з диким криком. Чи то підтвердження чи то застереження. Хтозна...

Читати початок історії тут