Любі читачі та автори, вітаю! Дякую, що читаєте мої книги, незважаючи на те, що моя активність могла б бути й кращою.)

Я насправді щиро радію переглядам і  вподобайкам, які мені прилітають, вони дійсно допомагають писати далі.

Отже, історія Іріель продовжується. Кому сподобалася серія “Чари Буйного лісу” — ласкаво прошу.) 

 Нагадаю, як закінчилася перша книга:

«Над академією літало двійко невеличких драконів, на пустирі щось бахнуло, спалахнуло і погасло. Потім ще раз.

Попереду, біля ялин, зблиснув портал. Хтось з нього вийшов, пішов до воріт території академії.

У Ірельки від хвилювання трішки затерпли пальці. Стало темніше, прохолодніше й тихіше.

Сходи, що вели наверх до вхідних воріт нереально чисті, хоча збоку землю встеляв товстий килим рудих голочок, сухі гілки і подекуди шишки. Пахло хвоєю. І магією. На гілці однієї зі старезних ялин спала схожа на кота сова.

Ірелька сповільнила ходу, вітаючи себе: зараз вона пройде крізь ковані з позолотою ворота і теж, як і її подруги, стане частиною незвичайної магічної спільноти.»

І уривок з початку другої книги:

«..Ключ легко повернувся, двері піддалися. 

«Гарний знак».

На Ірельку війнуло трохи густуватим, але приємним запахом чужого дому.

— Проходьте! — мотнув головою Дем’ян майже урочисто. — Відімкнули двері раз, відмикатимете завжди. Ключ ви знаєте де залишати. Не бійтеся, діно, ніхто, крім вас, ним не скористається. Ну, хіба споріднена душа. Маєте таку? Втім, можете не відповідати.

— Маму маю, — усміхнулася Ірелька. 

«Хоча навряд чи ми споріднені душі».

О, та всередині так гарно, аж підозріло! Не може бути, щоб у розпорядженні студентів було аж три кімнатки, такі гарнюні канапа і крісла, дві шафи…

Ірелька поклала важку сумку на стілець біля вікна. Який чудовий краєвид, звідси видно навіть столик біля ставка. 

— Ванна кімната, кухня, спальня, — показував старий.

Неясні сумніви почіткішали. Якось забагато простору...

— Професор Катріна тут приймала перездачі. Студенти зараз ох ліниві, не навчатися в академію йдуть, а розважатися і любов крутити. Ви куди?!

Ірелька з сумкою на оберемку зашпортнулася за поріг.

— Я… Я студентка. Просто студентка. Це житло не для мене.

— То ви не лінсійка? — здивувався і розчарувався старий.  

Ірелька, червона від сорому, заперечно закивала.

— Осяйний! Я — помилився? Сказали, напрочуд молода й  серйозна... Сьогодні день розподілення житла для нових учителів, — Дем’ян потер зарослу білою щетиною щоку. — Студенти поселялися учора.

— Я не змогла… У мене обставини… Перепрошую, — Ірелька вже спускалася по сходах.

«Це ж треба так осоромитися!»

— Діно Іріель, зачекайте! — почулося ззаду, Ірелька оглянулася. Старий стояв на порозі. — Я  проведу вас до гуртожитку, щоб не заблукали. У мене якраз до Таїси справи. 

Йшли мовчки. Дем’ян палив цигарку, Ірелька роздивлялася навколо.

Старовинні багатоповерхові будівлі, лавочки біля них, зрідка зграйки дівчат і хлопців, квіти, сходи, алейки.»

https://booknet.ua/book/rel-vdmochkam-ne-mozhna-sumuvati-b428720