Вітаю, мої любі читачі!)

Цю історію я писала з величезною любов'ю та повагою до рідного краю. Тут все щиро, а ще з гумором))) Для душі та відпочинку)))

Примха Агати

ФРАГМЕНТ

— Віт, нарешті! — Агата кинулася до нового гостя «Гуцулки К.» і обійняла його, немов рідного. — Все такий же красень, чортяка!

Вона насправді зраділа чоловікові, що кинув коло її ніг валізу, міцно притиснув до себе та навіть підійняв на мить, як колись, в далекому минулому. Ну, не надто далекому, та роки все ж промайнули, немов миттєвості.

Хоча Віт та Агата зустрічались нечасто, а востаннє доля зводила їх взагалі років п’ять тому, проте ніжні, дружні почуття між ними залишились дотепер.

Вони поруч починали свій шлях у кінематографі. Однолітками обоє знімалися у Руді, тільки Агата в серйознішій ролі, а Віт в майже мовчазній. Проте режисери його помітили та поступово почали пропонувати грати суттєвіші ролі. В основному це були негативні персонажі, розбійники та забіяки, що розмахували кулаками та гострими предметами, проте прихильниці все ж без тями закохувались у харизматичного та вродливого негідника на екрані. Навіть чоловік Агати ще двічі фільмував Вітана Рудича у своїх кінострічках. На диво, він ніколи не ревнував дружину до цього хлопця. Мудрий, він напевно відчував, що Агата та Рудич лише приятелюють.

Агата знала, що ближче до сорока для Віта почалися не найкращі часи. Його знімали все менше, бо в моду увійшли інтелектуали та цифрові генії. І хоча Квіт мав непогану освіту, здобуту в перервах між фільмами, за ним зацементувався образ, що був у моді років з сім-десять назад.

Ще коли Агата читала сценарій, вона одразу уявила собі Вітана в головній чоловічій ролі, бо знала його, мабуть, краще за багатьох інших. Вона дуже сподівалась, що чоловік погодиться, бо тут був далеко не Голлівуд. Та Віт, як і Недан, відпочивав, тільки, на відміну від Гая, вимушено.

І ось він тут. Для Агати це був другий справжній подарунок за останні два дні.

— Хто б казав, — відповів Віт, коли ставив її на землю. — Гарна, аж сліпить! Вірно, Гайдане?

— Є таке, — погодився Дан, що височів поруч. Агата сподівалася, що два найчудовіших чоловіка, яких вона знала, не помітили, що її щоки палають. Хоча ні, існував ще один чоловік, про якого Агата не одразу згадала, бо він був надто скромним.

— То вас від сонця засліпило. Такі гарні гори! Раніше ніколи тут не бувала. І Фані подобаються. Вірно, друже?

— Так, тут дуже мило, — відповів її секретар і продовжив підпирати стіну будівлі. Він завжди намагався бути непомітним, і Агата поважала його бажання.

— А я приїздив, — промовив Віт. — З батьками у дитинстві. І знаходився саме тут, тільки усіх цих численних садиб тоді не було. Невеличкі хати, водоспад, привітні люди…

— Вони й тепер привітні, — зауважила Агата та озирнулася, — Василю, ви де? Хто бачив господаря?

Вперше на пам’яті Агати Василь не кинувся знайомитися з гостем.

— Я тут, — незвично стримано вимовив Василь та потиснув руку Рудичу. — Доброго здоров’я, пане Вітан.

— А чого ви такі… сумні? Щось сталося? — не відступала Агата.

— Саме так, пані Агато. Сталося.

— Пішов у інший світ ваш улюблений півень, котрий передбачав погоду, чи що?

— Не жартуйте так, Агатонько. Я у розпачі. Справжнісінькому та нестерпному. Мій кумир буде мешкати не в моїй садибі. І я не зможу щоранку подавати йому каву та спостерігати, як він палить.

Василь виглядав справді засмученим. А до Агати не одразу дійшла причина цього смутку.

— Ви про Вітана?

— Саме так. Досі пам’ятаю той фільм про середньовічну Англію, де пан Віт скакав на коні, наче народився у сідлі, а ще майстерно стріляв з лука. Мені він сподобався навіть більше за короля Річарда.

Віт ледь помітно усміхався, коли вимовляв:

— Я не надто влучно стріляю, Василю. І не палю. То лише задля ролі. А от каву люблю.

Василь похитав головою.

— Бачите, яка прикрість! Доведеться щодня відправляти Орисю, щоб вона готувала для вас каву.

— Куди ж відправляти, Василю? Хіба у вас скінчились кімнати?

— Пробачити собі не можу. Спокусився й дав притулок якомусь художнику. Має от-от прибути. Може мені вдасться помінятися з Опанасівною?

— Ви думали оселити Вітана у «Червоній троянді»?

— Так. Ми домовились з тіткою Мотрею, що вона залишить декілька кімнат для новеньких. Шкода, що я не знав про пана Рудича.

— Я згоден на «Червону троянду», — раптом вимовив Віт. — Це ж поруч?

— Ага. Через паркан. Але я спробую…

— Не турбуйтеся, Василю. Мене цілком влаштує «Троянда». Тим більше, що майже увесь час, окрім сну, я буду знаходитеся тут. І зможу поласувати вашою кавою.

— Пан Віт так гарно мовить по-нашому, — Василь навіть долоні склав перед собою, наче зібрався до молитви. — Відтепер я ще більший ваш шанувальник.

— Спасибі, — цілком серйозно відповів Рудич — на своє щастя. Бо інакше дістав би від Агата потиличника. — А зараз можна скуштувати вашої знаменитої кави? Бо поки добирався усіма цими автобусами…

— Віт, ти та автобуси?! Щось у лісі здохло!

Рудич розсміявся.

— Бачу, що твій словниковий запас збагатився, Агато. Моя машина в ремонті — не витримала місцевого ландшафту. Тож я на перекладних. Та то нічого, бо пригадав юність.

Та відповісти Агата не встигла, бо Василь обережно торкнувся ліктя Рудича.

— Вже біжу до кухні. А ви проходьте до вітальні. Там є дуже зручний диван. Побалакайте про сценарій, те, се… А потім я покажу вам свій телескоп, пане Віт.

— Телескоп?

— Саме так. Ви навіть не уявляєте, який він потужний. Звичайно, не такий, як в обсерваторії, але…

Агата та Недан з розумінням посміхнулися один одному й одночасно ступили на поріг садиби. Зіштовхнулися на мить — так, що Гайдану довелося обійняти її за талію, бо інакше не виходило у вузькому місці. Чоловіча долоня зігріла жіночу шкіру, що визирала між короткою футболкою та джинсами. А Агата ледь втрималася від того, щоб не притиснутися до Дана.

— Залицяєшся? — поцікавилася з легковажною посмішкою, ховаючи думки.

— Ми вже застарі для того, аби гратися у подібні ігри, — тихо зауважив Дан.

— Думаєш? — вже серйозніше запитала Агата.

— А ти хіба ні?

— Про що думаю я, тобі краще не знати, — відповіла з несподіваним викликом в голосі, та одразу висварила себе. Не варто нагадувати Гайдану про те, про що він, мабуть, давно забув. Або ж не хоче згадувати.

— Можливо й так, — видав Дан, але руку не прибрав.

— Можливо?

Якийсь нечистий її за язика тягне. Спинися, Агато! Ти Гайдана не для цього сюди покликала. Мабуть.

— Агато, забагато часу пройшло. Ми змінилися. Тому… До того, зараз...

Вочевидь, її мріям належить залишитися лише мріями.

— Ти правий, Дане. Ти завжди правий. Гаяти на таке дорогоцінний час — зло. Та й смішно, чи не так? Дорослі ж люди.

— Агато…

— Забудь, Дане. Вважай, що цієї розмови не було.

Вона вирвалася зі своєрідних обіймів і рішуче попрямувала за Василем та Вітаном. У компанії їй було спокійніше. Принаймні, тоді вона не думала про нездійснені дурниці.

Вдалого тижня!

Софія