МОЯ АЛЕКС
Регулярна викладка, трилогія буде безкоштовною

— Я хочу поговорити! — непохитно й жорстко сказала Алекс, влетівши до кімнати дочки розлюченою фурією. Губи стиснуті в тонку лінію, очі докірливо пронизують Дейзі, і, здається, вона абсолютно впевнена у своїй правоті.

— Про що? — підняла брови Дейзі, у голосі її почулося презирство. Після того, що вона дізналася про Алекс і свого нареченого, після стількох років брехні, їй було огидно стояти тут і слухати, як ця жінка намагається грати роль турботливої матусі.

— Про твою поведінку, — безапеляційно відповіла Алекс, склавши руки на грудях. Блиснули каблучки, дзвякнула бурштинова підвіска на браслеті, в ореолі сонячного марева Алекс виглядала витонченою бронзовою статуеткою, настільки тендітною, що здається — торкнися, і розлетиться крихтою.

Але Дейзі знала, наскільки оманлива ця крихкість, і який залізний стрижень ховається всередині цієї жінки, яку колись вона вважала ідеальною.

Жінки, на яку вона рівнялася, на яку мріяла бути схожою.

Жінки, чию поведінку і манеру одягатися та фарбуватися копіювала з самої юності.

Жінки, яка була для неї еталоном.

А тепер ілюзії розбилися, розлетілися попелом спалених надій за вітром. Ця жінка не погребувала фліртувати з її нареченим, ця жінка не приховувала того, що він подобався їй, і що вона б закрутила з ним роман, якби була вільна. Бідний Майкл! При думці про вітчима серце Дейзі стиснулося — вона завжди поважала сильного й упевненого в собі Майкла Трентона, який безоглядно любив свою дружину і повністю їй довіряв. Він повірив, що між Вільямом Хантером і Алекс нічого ніколи не було.

Дейзі — ні. Вона втомилася вірити. Втомилася бути іграшкою, милою лялькою в жорстких руках матері.

— Мамо, — здригнувся голос Дейзі, немов їй коштувало великих труднощів назвати так Алекс. — Я не хочу з тобою розмовляти, коли ти зрозумієш це? Я приїхала лише для того, щоб побачити сестер.

— Люба, я хочу зарити сокиру війни. — Алекс зробила крок до неї, пориваючись обійняти, але Дейзі відсахнулася.

В очах її — таких самих пронизливо-зелених, як у матері, — відбилися огида й гидливість.

— При цьому в кого саме її встромивши? — кинула вона.

Алекс нервово пересмикнула плечима і з явним незадоволенням у погляді відступила до вікна.

— Ти не маєш права так зі мною розмовляти! Ти повинна мене вислухати!

— Нічого я тобі не винна. Я не твоя власність, коли ж ти зрозумієш це? Я виросла. І я не іграшка, не лялька, яку ти береш з полички тільки тоді, коли тобі це вигідно. Я втомилася від твоїх істерик і капризів. Розумієш? Я втомилася від брехні, від секретів, від твоєї байдужості. Іноді мені здається, що ти ніколи не любила мене.

— Не смій так говорити! — крикнула Алекс, і рука її зметнулася, наче для удару, але тут же безсило обвисла. Обличчя пішло червоними плямами.

— Ну давай! — Дейзі зробила крок до неї. — Давай! Вдар мене! Адже ти ще не все зруйнувала! Давай, застосуй силу, якщо не вмієш розмовляти і вирішувати проблеми словами! Ти ж так завжди чиниш? Твій бідний Майкл — я з дитинства пам'ятаю це — не встигає ховатися від ваз і попільничок, що летять у нього, коли ти злишся, ти ведеш себе, як торговка з ринку. Вересклива, істерична, навіжена, підла...

Хльосткий ляпас таки перервав потік образ. Алекс із жахом відсахнулася, дивлячись на доньку з жалем. Вона сама не очікувала, що не втримається.

— Вибач, я не хотіла...

— Але ти це зробила, — відгукнулася та, притиснувши долоню до палаючої від удару щоки. — А чого ще чекати від жінки, яка бреше все своє життя? Від жінки, яка покинула колись свою однорічну доньку! — на очах Дейзі з'явилися сльози, вона ледь стримувалася від ридань.

Алекс знову спробувала обійняти її, але Дейзі вирвалася.

— Ти ж знаєш, що я не кидала тебе! — з надривом скрикнула Алекс, і очі її теж заблищали від сліз. — Ти знаєш, як все було насправді! Мене викинули з міста і з твого життя! Викинули, ніби використану серветку! І ніхто не знає, як важко мені довелося в ті роки, ніхто не знає, на що я йшла, щоб вижити! Так, я погана, я була істеричка і брехуха! Але я брехала тобі заради твого ж спокою! Я не хотіла, щоб тобі було боляче... — Вона закрила обличчя руками, важко опустившись у крісло.

Сонце гасло, обливаючи кров'ю дня запорошену дорогу, що змією тікала вдалину. Чахлі пальми зустрічали тривожну техаську ніч — сьогодні під дахом цього ранчо нікому не буде спокою. Сьогодні лише сварки й образи підірвуть тишу.

Сьогодні Алекс може втратити свою доньку.

Тепер уже назавжди.

— Я не вірю тобі, — холодно сказала Дейзі, впоравшись зі сльозами. — І те, що ти зараз ридаєш, нічого не означає. Тому що твоїм сльозам я теж не вірю. Ти користуєшся людьми, Алекс. І якщо вони дозволяють це тобі — це їхні проблеми. Зі мною це більше не пройде. Завтра я поїду. А тепер забирайся з моєї кімнати — я не хочу тебе бачити. Ти огидна мені.

Алекс встала, відчуваючи, що ноги не тримають її, і повільно попрямувала до дверей. Вона розуміла — будь-які слова зараз будуть марні, будь-які вмовляння тільки нашкодять. Дейзі занадто схожа на неї. А вона знає по собі — цю розлюченість не подолати розмовами. Тільки час її союзник. Час і... Вільям Хантер. Потрібно, щоб він переконав її доньку, що в них з Алекс ніколи нічого не було.

Потрібно, щоб вона повірила йому. Тоді донька пробачить її брехню.

— Я хочу поговорити! — непохитно й жорстко сказала Алекс, влетівши до кімнати дочки розлюченою фурією. Губи стиснуті в тонку лінію, очі докірливо пронизують Дейзі, і, здається, вона абсолютно впевнена у своїй правоті.

— Про що? — підняла брови Дейзі, у голосі її почулося презирство. Після того, що вона дізналася про Алекс і свого нареченого, після стількох років брехні, їй було огидно стояти тут і слухати, як ця жінка намагається грати роль турботливої матусі.

— Про твою поведінку, — безапеляційно відповіла Алекс, склавши руки на грудях. Блиснули каблучки, дзвякнула бурштинова підвіска на браслеті, в ореолі сонячного марева Алекс виглядала витонченою бронзовою статуеткою, настільки тендітною, що здається — торкнися, і розлетиться крихтою.

Але Дейзі знала, наскільки оманлива ця крихкість, і який залізний стрижень ховається всередині цієї жінки, яку колись вона вважала ідеальною.

Жінки, на яку вона рівнялася, на яку мріяла бути схожою.

Жінки, чию поведінку і манеру одягатися та фарбуватися копіювала з самої юності.

Жінки, яка була для неї еталоном.

А тепер ілюзії розбилися, розлетілися попелом спалених надій за вітром. Ця жінка не погребувала фліртувати з її нареченим, ця жінка не приховувала того, що він подобався їй, і що вона б закрутила з ним роман, якби була вільна. Бідний Майкл! При думці про вітчима серце Дейзі стиснулося — вона завжди поважала сильного й упевненого в собі Майкла Трентона, який безоглядно любив свою дружину і повністю їй довіряв. Він повірив, що між Вільямом Хантером і Алекс нічого ніколи не було.

Дейзі — ні. Вона втомилася вірити. Втомилася бути іграшкою, милою лялькою в жорстких руках матері.

— Мамо, — здригнувся голос Дейзі, немов їй коштувало великих труднощів назвати так Алекс. — Я не хочу з тобою розмовляти, коли ти зрозумієш це? Я приїхала лише для того, щоб побачити сестер.

— Люба, я хочу зарити сокиру війни. — Алекс зробила крок до неї, пориваючись обійняти, але Дейзі відсахнулася.

В очах її — таких самих пронизливо-зелених, як у матері, — відбилися огида й гидливість.

— При цьому в кого саме її встромивши? — кинула вона.

Алекс нервово пересмикнула плечима і з явним незадоволенням у погляді відступила до вікна.

— Ти не маєш права так зі мною розмовляти! Ти повинна мене вислухати!

— Нічого я тобі не винна. Я не твоя власність, коли ж ти зрозумієш це? Я виросла. І я не іграшка, не лялька, яку ти береш з полички тільки тоді, коли тобі це вигідно. Я втомилася від твоїх істерик і капризів. Розумієш? Я втомилася від брехні, від секретів, від твоєї байдужості. Іноді мені здається, що ти ніколи не любила мене.

— Не смій так говорити! — крикнула Алекс, і рука її зметнулася, наче для удару, але тут же безсило обвисла. Обличчя пішло червоними плямами.

— Ну давай! — Дейзі зробила крок до неї. — Давай! Вдар мене! Адже ти ще не все зруйнувала! Давай, застосуй силу, якщо не вмієш розмовляти і вирішувати проблеми словами! Ти ж так завжди чиниш? Твій бідний Майкл — я з дитинства пам'ятаю це — не встигає ховатися від ваз і попільничок, що летять у нього, коли ти злишся, ти ведеш себе, як торговка з ринку. Вересклива, істерична, навіжена, підла...

Хльосткий ляпас таки перервав потік образ. Алекс із жахом відсахнулася, дивлячись на доньку з жалем. Вона сама не очікувала, що не втримається.

— Вибач, я не хотіла...

— Але ти це зробила, — відгукнулася та, притиснувши долоню до палаючої від удару щоки. — А чого ще чекати від жінки, яка бреше все своє життя? Від жінки, яка покинула колись свою однорічну доньку! — на очах Дейзі з'явилися сльози, вона ледь стримувалася від ридань.

Алекс знову спробувала обійняти її, але Дейзі вирвалася.

— Ти ж знаєш, що я не кидала тебе! — з надривом скрикнула Алекс, і очі її теж заблищали від сліз. — Ти знаєш, як все було насправді! Мене викинули з міста і з твого життя! Викинули, ніби використану серветку! І ніхто не знає, як важко мені довелося в ті роки, ніхто не знає, на що я йшла, щоб вижити! Так, я погана, я була істеричка і брехуха! Але я брехала тобі заради твого ж спокою! Я не хотіла, щоб тобі було боляче... — Вона закрила обличчя руками, важко опустившись у крісло.

Сонце гасло, обливаючи кров'ю дня запорошену дорогу, що змією тікала вдалину. Чахлі пальми зустрічали тривожну техаську ніч — сьогодні під дахом цього ранчо нікому не буде спокою. Сьогодні лише сварки й образи підірвуть тишу.

Сьогодні Алекс може втратити свою доньку.

Тепер уже назавжди.

— Я не вірю тобі, — холодно сказала Дейзі, впоравшись зі сльозами. — І те, що ти зараз ридаєш, нічого не означає. Тому що твоїм сльозам я теж не вірю. Ти користуєшся людьми, Алекс. І якщо вони дозволяють це тобі — це їхні проблеми. Зі мною це більше не пройде. Завтра я поїду. А тепер забирайся з моєї кімнати — я не хочу тебе бачити. Ти огидна мені.

Алекс встала, відчуваючи, що ноги не тримають її, і повільно попрямувала до дверей. Вона розуміла — будь-які слова зараз будуть марні, будь-які вмовляння тільки нашкодять. Дейзі занадто схожа на неї. А вона знає по собі — цю розлюченість не подолати розмовами. Тільки час її союзник. Час і... Вільям Хантер. Потрібно, щоб він переконав її доньку, що в них з Алекс ніколи нічого не було.

Потрібно, щоб вона повірила йому. Тоді донька пробачить її брехню.