Рецензія в рамках марафону Тетяни Гищак

Рецензія на книгу Андре Буко — “За межею істини” 10 сторінок.

В ​​​​​рамках Безстрокового марафону Тетяни Гищак

Цей твір — не просто фантастичне оповідання про андроїда, що намагається врятуватись після катастрофи. Це історія про те, що називається людяністю, навіть якщо ти не людина.

У центрі оповіді — складне питання: що робить нас людьми? Від самого початку ми опиняємось на межі розуміння — герой мислить і відчуває, як людина, але між рядками читається щось глибше. Мені здалося, що автор навмисне залишив відкритим питання: ким насправді є герой, його ім'я? Цей прийом викликав у мене сильне внутрішнє співпереживання. Адже коли відчуття справжні — чи має значення їхнє походження?

Головний герой, який, як виявляється наприкінці, є андроїдом, не знає про це — та від цього його кохання не менше справжнє. Його вчинки, сумніви, пориви — емоції, які він не мав би відчувати, згідно з логікою машин, але які роблять його не просто живим — а, можливо, найживішим у цьому світі.

Залишається загадкою і його свідомість. Вона людська чи штучна? Він має спогади, емоції, тілесний біль, любов і жаль. Це імітація настільки точна, що навіть сам герой не знає, ким є — а можливо, й не повинен знати?

І є Вона. Жінка. Вона — ніжна, беззахисна, тендітна, налякана. Але вона чомусь завжди знає щось більше.

Мене протягом усього оповідання не полишала одна інтригуюча думка: а чи не була та жінка — частиною експерименту, змодельованою для формування емоційного ядра героя?

Це припущення особливо підсилюється одною з фраз твору, коли йдеться про те, що: "головний протокол ініційовано", і що завершення потребує інтеграції ядра суб'єкта...

Якщо так — це додає оповіді особливого драматизму. Адже навіть почуття, які здавались справжніми, могли бути лише алгоритмом... Але хіба це применшує їхню значущість? Навпаки — змушує задуматись, чи любов залежить від природи того, хто відчуває її...

Тоді — хто вона? Провідниця? Спостерігачка? Постраждала? Частина експерименту? Автор залишає це питання відкритим. Вона завжди знає, куди йти, що робити. Вона підказує, направляє, підтримує. А згодом — і виживає. Але наприкінці в її руках — браслет, що належав Йому. Він для неї дорогий, як пам'ять про Нього. Але, навіть якщо вона лише "умова симуляції", вона — відчула. І взяла з собою не просто гаджет, а пам’ять. Символ. Вогник любові.

І тут виникає дуже влучне запитання — а що взагалі це усе було?

Якщо головний герой — андроїд у процесі становлення, то його почуття, дії та навіть страждання — це частина симуляції, а його «любов» це що — вимірювана змінна в межах експерименту?

Але ж любов не вимірюється!
Чи, може, це тільки ми так думаємо? — запитує автор між рядків.

Автор вправно грається з нашим співчуттям. Ми автоматично сприймаємо героя за людину, бо він страждає, кохає, боїться втрати. Але якщо це — експеримент або симуляція, тоді весь спектр його почуттів — запрограмований, що викликає у нас тривожне питання: чи справжнє те, що відчувається справжнім?

Це твір про любов. Про те, що її не можна змоделювати — лише відчути. І навіть якщо вся наша реальність виявиться симуляцією, це не заперечить правдивість почуттів. Бо любов — не факт, а сила. Не програма, а напрямок. І той, хто кохає — виходить за межу істини. Бо істина вже не має значення, коли серце говорить першим.

Одним із найсильніших вражень від твору для мене стало — відчуття людяності, яке автор передав через головного героя. Чоловік-андроїд, який, можливо, не усвідомлює своєї природи, але кохає по-справжньому. У цьому — вся сила твору: коли той, кого називають "неживим", виявляється здатним відчути глибше, ніж інші.

Саме такі моменти — коли зникає межа між симуляцією й щирістю, — і створюють післясмак, який залишає по собі цей короткий, але емоційно насичений твір.

“За межею істини” — оповідь коротка, але багатошарова. Вона ставить питання, не даючи відповідей, але й не залишає байдужим. Автору вдалося створити атмосферу напруги, загадки, але головне — любові. Тієї, яка обирає себе, навіть коли світ не дозволяє.

Фінал залишає відкритість.
Автор не каже: “ось вам істина”. Натомість, він залишає читача з відчуттям — а якщо?.. І це працює. Бо справжнє мистецтво не відповідає — а запалює питання в душі.

Дякую автору за цю історію. Можливо, вона ще має продовження — у серцях тих, хто читав.