ЧИТАТИ тут - КРОВ ТА ДЗЕРКАЛА

...На прохолодному вітру застигають сльози, висихаючи на щоках Рубіни — зблідлих, наче разом спала з обличчя кров. Здавалося, що там, у тремтячому мареві заходу сонця, що кров'ю дня омиває степові ковилові далі, згорає її нещасне серце. Згасне небо, і тільки попіл залишиться від шматочка плоті. І вітер розвіє над степом те, що залишилося від минулого життя...

Рубіна дивилася вслід кибиткам, що ховалися в тумані, який повз з ярів, дивилася вслід родичам, які безжально відірвали її від себе. Щоб врятувати. Щоб дати їй шанс на життя… Пси, від отруйної слини яких згорала трава, мчали за кибитками і немов не бачили, що неподалік стоїть вона — та, що їм потрібна.

Як Рубіна зрозуміла це? Звідки прийшло страшне знання, що саме вона була потрібна за нею прийшли ці пекельні гончаки? Того вона не знала... лише відчувала — за нею погоня.

Але табір кинув її.

Кинув — щоб... врятувати? Та хіба ж врятується в степу одиначка?

Покинута... Хіба вона квітка? Чи камінь?

...Покинута. Яке жорстоке слово.

Але як же вони — як сім'я її? Що з ними тепер буде?

Сльози висохли. Погляд Рубіни повільно склянів, немов покривалися очі тонкою скоринкою льоду.

Залишена своїм родом посеред ковилового степу на семи вітрах, забута і покинута... Залишена.

Та хіба ж це порятунок?

Гіршого прокляття, гіршої долі складно уявити. Рубіні згадалися казки, які їй розповідала мати в далекому дитинстві — про демонів, що живуть в осінніх ночах. Про тих, хто танцює на межі сну і реального світу. Про тих, хто завжди чує прокляту кров.

А той, кого залишив табір — той навіки проклятий.

Не буде йому порятунку.

"Летять демони за вітром і шукають тих нещасних, хто лишиться сам у степу... — чує Рубіна в шелесті трав хриплуватий голос старої роми, і наче на власні очі бачить її — волани на довгій широкій спідниці, розкльошені від ліктя рукави, оздоблені тонким мереживом, моніста на шиї, браслети з малахіту. Горять, змагаючись із ними, зелені, як свіже листя, очі на смаглявому вилицюватому обличчі з тонкими губами. І розповідає вона доньці далі стару, як світ, казку: — Видом страшні, вдачею люті, кошлаті та зубасті... Летять демони, свистять і співають, регочать дико. Народжені вони прокляттям стародавнім — коли перша кров братовбивці окропила землю, затряслася вона, розверзлась, і з глибин вогненних, з пекла самого, вискочили духи підземні. Не страшні вони тим, хто біля багаття сидить, навкруги якого танці йдуть — та такі, що пил стовпом в'ється. Гітари дзвін страшний демонам та пісня молодецька. Лише самотньому не під силу з ними впоратися та відігнати геть — віднесуть, розвіють над степом, тільки попіл кружляти буде, тільки попіл..."

Від свисту вітру здригнулася Рубіна, щільніше кутаючись у шаль. Насунула хустку на чоло, ще раз глянула вслід табору, що вів погоню, та пішла в інший бік — до гір, що темніли вдалині. Про прокляття та демонів намагалася не думати, але не могла, раз у раз уривки пісень та легенд у думках спливали. Казки старі примарами навколо дівчинки кружляли, в диму згірклому, з бубнами дзвінкими та гітарами. І тужлива музика минулого звучала в тумані, тремтіла в повітрі, ридала сірими небесами, що розкинулися над Рубіною, ніби величезний намет.

Вона йшла, намагаючись не слухати цю музику, закривала вуха долонями, і руки здавалися їй крижаними. А музика все звучала і звучала, присипляючи, зачаровуючи... повіки ніби свинцем налилися, але Рубіні вдавалося не піддатися сну. А степ здавався м'якшим за пухову перину.

Крок. Ще один. Руки опустилися, батогами повисли, а мішок, який Злата дала, впав у траву, і Рубіна слідом опустилася. Застигла, закинувши голову, слухаючи пісні духів.