Він. Вона. І магнетизм між ними.

Неочікуваний. Незрозумілий. Спонтанний. Той, що виникає раптово – і вже не відпускає.

І нехай там що відбувається довкола. Хай хтось плете інтриги. Хай комусь дуже хочеться поставити його на коліна… Просто тому, що не зміг його втримати.
А, можливо, це зовсім не той, про кого всі подумали. А що вона? Вона – мов тиша перед бурею. І буря після тиші.

Анабель і Крістіан. Крістіан і Анабель.

Усе почалося ще тоді – з першого погляду, дотику, гри, невинного капризу… 

А що далі? Ніхто не чекав на такий фінал…❤️❤️❤️ Деталі тут:

https://booknet.ua/book/nevinnii-kapriz-b435737

https://booknet.ua/marsa-chaunk-u10557405

Я вже майже торкнувся її губ – між нами лишився мікрон, як мить до спалаху насолоди. Її погляд тримав мене, мов магніт – глибокий, трохи грайливий, але з тим... теплом, яке давно ніхто мені не дарував просто так.

Але той клятий ліфт, що прибув так невчасно, розірвав магію. Я сіпнувся, вона прошепотіла:

– Дякую за вечір, Крістіане. Було неперевершено. Далі проводжати не треба. Я сама. Тут усе знайоме. Доброго ранку.

Усміхнулась – і зникла за дверима того злощасного ліфта, залишивши мене стояти… розгубленого, в коридорі, де ще секунду тому пахло її парфумами й несказаними словами. Це не було банальне «прощавай» – швидше, проханням залишити все, як є. Вперше мене охопило дивне, незрозуміле, майже дитяче відчуття дикого відчаю. І водночас – тихого зачарування. Такого зі мною ще ніхто не робив. Довелося зібратися докупи, розвернутися і піти.

Я йшов, наче на автопілоті, усвідомлюючи одне: шалено хотів повернутись. Знайти її квартиру, насмілитися подзвонити у двері – просто, щоб подивитися в ті сині, неймовірної глибини, очі. Щоб знову відчути їх магнетизм. А ще… поцілувати ті пухкі губи – природно ніжні, соковиті та такі бажані. О боже, Крістіане, ти наче спраглий подорожній в пустелі, що раптом відчув запах води – і вже не можеш думати ні про що інше...

Ванна кімната – мармур, дзеркала, сенсорне світло… Заходжу в душову кабіну і налаштовую душ. У душі гаряча вода обпікає плечі, а я, здавалося б, змиваю не втому вечора, а себе…

Безсонна ніч, точніше ранок. Але таки засинаю з думками про неї – її сміх, ті короткі репліки, її гра і не гра водночас. Грайливі погляди, томливі зітхання, дотик рук. Ніжний. Трепетний. Майже невинний і грішний водночас. І погляд, той неймовірний погляд – сповнений бажання, спокуса в рухах, вигинах стегон, дотиках тіл у танці, розкутість в думках, але стриманість наяву. Здавалося, що вона хоче того ж, що і я.

І ось традиційно – кава, для бадьорості. Зазвичай я обираю арабіку з легкою кислинкою. Сьогодні – байдуже.