Щиро вдячна «КНИГОМАНу» за можливість взяти участь у такому класному проєкті та «@Danochka7» за те, що не залишила мене червоніти та задала стільки цікавих питань.

Як ви визначаєте момент, коли ваша історія “оживає” для вас?

Вона оживає від короткого спалаху. Це може бути фраза, яка несподівано спливла у голові. Буває кадр з фільму або рядок з пісні. Я можу дивитися на картинку в Pinterest — і все… я в полоні нової реальності, де вирують найнеочікуваніші події. Саме тому я вмію писати по декілька книг одночасно. Моїх герої не стримати.

Що було б, якби ваш найулюбленіший персонаж став реальним? Як би це вплинуло на вас?

Мій найулюбленіший персонаж — це хлопець із біполярним розладом на ім'я Деймон Мейєр. Якби в один момент він з'явився переді мною, я б потиснула йому руку. Скуйовдила його чорне неслухняне волосся і сказала б: «Привітики, цей світ тобі сподобається!»

Як змінюється ваш підхід до письма залежно від настрою чи пори року?

Зазвичай весною та восени я відчуваю, як мене сильніше накриває натхнення. Напевно, це все пов'язано з сезонними загостреннями.

Чи є у вашій творчості щось, що ви хотіли б зрозуміти, але досі не змогли?

Так є. Чому за стільки років я так і не навчилась помічати власні граматичні помилки?

Як ви вважаєте, чи може історія змінювати життя, і якщо так — то як?

Усі мої історії — це виключно про цілющу силу кохання. Я вірю, що кожна історія має силу торкнутися серця читача і змінити його світогляд. Коли людина знаходить у книзі відображення власних почуттів та переживань, вона починає краще розуміти себе. Саме тому я пишу про складні емоції та стосунки — щоб допомогти читачам знайти свій шлях до зцілення через любов.

Який найцікавіший факт або подія з реального життя надихнули вас на створення історії?

Мене дуже надихають перехожі та водії. За лобовим склом машин та на обличчях завжди ховається безліч історій, і мені подобається відгадувати та вигадувати їхні історії.

Чи є у вас “невидимий” читач — людина чи образ, для кого ви насправді пишете?

Ні, такого у мене точно немає. Але в моїй уяві є коридор з безліччю дверей, за якими живуть персонажі моїх книг.

Як би ви описали свою творчість, якби не могли використовувати слова?

Це концерт для скрипки та віолончелі Антоніо Вівальді — «Пори року».

Що було найскладнішим у моменті, коли ви вирішили назвати себе письменником?

Прийняти, що є сюжети, які надихають тебе, та сюжети, які подобаються читачеві. Тому я пишу під двома псевдонімами — Олекса Мун та Аманда Рід.

Як ви справляєтеся з творчим застоєм — чи є у вас власний "ритуал" для натхнення?

Я дозволяю собі не писати, коли немає слів. Але вони швидко зʼявляються. Я не можу зовсім не писати.

Якщо б емоції мали кольори, як би виглядав день у вашому житті?

Він був би жовтий, немов сонечко, з ніжно-рожевими хмаринками кохання.

Уявіть, що слова, які ви пишете, з'являються у реальному світі як магічні явища. Що б ви створили?

Це був би божевільний калейдоскоп нестримних емоцій, чиї межі торкалися легкого хаосу на фоні жовтого з ніжно-рожевим.

Чи є у вас постійний читач?

Мені хочеться вірити, що так. Бо для мене це справжній успіх, коли читач переходить із книги в книгу й йому не набридає письменник.

Коли ви зрозуміли що писати,це саме ваше?

Коли в 10 років я прочитала дитячу книгу й не погодилась з фіналом. Тоді я написала свій фінал у двох томах (у двох зошитах в клітинку). І все. Мене затягнуло...

Як рідня ставиться до ваших книг?

Мало хто вірив, але це мене ніколи не зупиняло, бо це моя найзаповітніша мрія, яку я здійснила.

Як багато ви знаєте вживу тих людей, котрі читають ваші твори?

Вживу, мабуть, лише одну дівчинку — мою подругу та співавторку Олену Сашину.

Дякую за увагу ♥️