Оберіг для неї_родинне прокляття

Велике оновлення нарешті познайомить вас із ще одним персонажем з минулого, який стане передвісником подій у майбутньому.. Закладаюся, він вам не сподобається - а кому б така наволоч сподобалася? Однак у поведінці негідників теж треба розбиратися - хоча б для того, щоб розпізнавати їхні слабкі сторони✋. І стає трошки зрозуміліше, яку могутню силу має Оберіг для неї ☀️

ЩЕБЕТОВ

1943 рік, Ленінград

Кадровий офіцер внутрішніх справ Артем Щебетов вцілів наприкінці 1930-х, бо молодим нюхом розчув невідворотність зміни верхівки НКВС й встиг переметнутися від Єжова до Берії за півроку до того, як від Єжова лишилися самі рукавиці. А після смерті Сталіна той самий нюх підказав йому зробити кульбіт у зворотному напрямку – подалі від Берії, на якого разом ополчилася сконсолідована партноменклатура. Відтоді Щебетов йшов наверх по партійній лінії, обслуговуючи тепер тих, чиїх батьків по молодості розстрілював. Але мости не палив і яйця свої зберігав по різних корзинах, віддавши конторі сина, а потім і онуків.

Історія, яка змінила все його життя, розпочалася під час облоги Ленінграда, пізньої осені 1943 року. Звісно, майор Щебетов достеменно знав, шо ніякої блокади не було – їм з дружиною регулярно перепадало з великої землі, бо він був при посаді й «при виконанні», мав повне право на поліпшене харчування.

Одного похмурого листопадового вечора дружина показала йому схожий на старовинний хрест, що принесла на продаж сусідка Іруся, хохлушка з Донбасу – в домі її звали Чумачкою (там всім переінакшували прізвища, дружина Щебетова, наприклад, була Щебечихою). Вона наперед вибачалася: Артемчику, я зрозумію, якщо ти відмовиш, бо дійсно нема на що дивитися – деревинка аж чорна від старості, камінчики на ній геть тьмяні, але ж у машиністок такий маленький пайок, давай Ірусі допоможемо? Артемовий нюх поширювався й на коштовності також, і він одразу викликав до дому відомчого ювеліра Майзела Швейцера. Той закотив очі: йой, це ж три неогранених смарагди та діамант. «Тут на два літаки вистачить», – оцінив здобич Швейцер. Й одразу пошепки запропонував умови збуту.

Приголомшений Щебетов взяв час на подумати, як поводитися далі. Хрест його заворожив, він хотів ним володіти, а не продавати – бо він не голодував і не збирався. Ця річ має бути його, тут сумнівів не лишалося. Однак якщо розповісти дружині правду, вона заговорить про справедливу для сусідки ціну – ну бо вона хороша людина, його дружина, незрозуміло, як взагалі побралася з таким покидьком, як він. Якщо ж зробити вигляд, що йдеться про непотріб – то теж не варто поспішати віддавати гроші, нехай людина буде вдячна бодай за копійки, вдячні люди в його роботі не завадять.

Машина за майором заїжджала о 4:30 ранку. Так було заведено давно, він навіть звик прокидатися близько четвертою раніше за будильник. І сьогодні вийшов із парадного хвилина в хвилину, привітався з шофером та заліз в теплі нутрощі машини. Зазвичай йому подобалося їхати темним сонним містом, роздивлятися в світлі фар контури вулиць, а на набережній – блиск ріки. Проте віднедавна дорога до роботи втратила свою привабливість: то тут, то там фари висвітлювали трупи, які з вечора не прибрали відповідні служби, і за ніч сніг встигав намести над ними кучугури. Особливо неприємно було дивитися на маленькі горбки, під якими вгадувалися дитячі тільця, тож Щебетов обирав їхати з заплющеними очима, обдумуючи поточні справи або, як ось тепер – дивовижну пригоду з отим хрестом. Подумки він погладжував його дерев’яну поверхню, торкався пальцями каменів, відчував їхню шорсткість, мацав їх, пестив – чорт забирай, його це неабияк збуджувало!

Зненацька машина клюнула носом і заглухнула. Щебетов розплющив очі, однак наштовхнувся на темряву – світло також вимкнулося. Водій вилаявся, виліз і почав длубатися в капоті, запалюючи сірники один за одним. Коли вони закінчилися, попросив у майора. Щебетов мав бензинову запальничку, але не віддав – марна справа, все одно не допоможе. Краще він пішки дійде до роботи два квартали, що лишилися, й надішле кого-небудь у поміч.

- Тримайтеся річки, там світліше, – порадив шофер. І майже одразу розчинився у пітьмі.

Подеколи вночі небом шарили прожектори, але не сьогодні. Вчорашній мокрий сніг не відбивав світла, зате перетворив дорогу на багно, під яким підступно ховалася ожеледь. Артем ступав обережно, помацки – не вистачало ще наштовхнутися та впасти на труп. Він почувався незахищеним, вразливим, маленьким: самотній у темряві посеред безмовного, неначе мертвого міста. Чутно було лише його непевне човгання та плескіт води ліворуч. Від пронизливого вітру з ріки сльозилися очі та пробирали дрижаки. Майор пожалкував, що не надів шапку замість кашкета і не пристебнув до шинелі хутряний цигейковий комір. Йому всього 33, і він любить хизуватися своєю тваринною силою й витримкою, яка щось невчасно його полишила. Він був завзятим, завжди без вагань ліз у будь-яку веремію, але тут, тепер йому чомусь було до біса незатишно.

Артем звернув з набережної й занурився в щільну забудову житлового кварталу, де мав розташовуватися його відділок. Йому здалося, що він знайшов потрібний поворот, але майже одразу зрозумів, що ні. Будівлі, до яких доводилося наближатися впритул, щоб роздивитися, були геть йому незнайомі. Щебетов було запанікував, аж раптом десь наверху засвітилося вікно – хтось прокинувся на роботу. Він упевнився, що зайшов у чужий двір, але й зрадів: незабаром світло з’явиться деінде, дасть йому зорієнтуватися.

Майор присів на якийсь парапет і закурив. Глянув на годинник – пройшло лише тридцять хвилин як він вийшов з машини й розпочав свою моторошну подорож. Темрява, холод і тиша більше не тиснули на нього, не вдавалися загрозливими. Він з насолодою затягнувся папіросою й покепкував з себе – а хто це у нас таке сцикло? Як після важкого завдання, на нього насунулася заспокійлива втома… Вже сиріло, коли хтось ніби штовхнув його в бік і вихопив із дрімоти. Миттєво повернулося відчуття тривоги – намагаючись його позбутися, він знову закурив. Треба якнайшвидше дістатися роботи й забути початок цього клятого ранку. Та звільнити шофера – має перевіряти машину, перш ніж подавати начальству.

Раптом у нього над вухом роздалося тонке скиглення. Він різко обернувся. На нього жадібно дивилися двоє доходяг, чиї життєві сили ось-ось мали скінчитися. Важко було зазначити їхню стать чи вік – здавалося, вони з’явилися на світ одразу закутаними в купу багатошарового дрантя незрозумілого кольору, що приховувало людські риси. Їхні силуети у напівпітьмі були подібні тіням, і тільки божевільний блиск двох пар очей видавав, що перед ним ще живі істоти. Вони й пересувалися, мов тіні, інакше він розчув би їх раніше.

- Ииииии, – було незрозуміло, хто саме з них скиглив. – Супчиииииик. Жирнииий.

- Що треба? – хриплим голосом запитав Артем, усвідомлюючи весь абсурд ситуації. На нього напали… людожери? Те, що люди з голодухи їдять одне одного, не було для нього новиною, проте він аж ніяк не співставляв цю реальність зі своєю особистою.

Він схопився за кобуру, однак вона виявилася розстебнутою. Його знову охопила паніка.

- Стійте, не вбивайте, я дам вам грошей, хліба, багато, – піднятими вгору долонями Артем намагався вспокоїти істоту, в чиїх руках був його пістолет. Однак, доки та засумнівалася, інша метнулася до нього з ножем.

Доходяга не розрахував свої нікчемні сили й вдарив по дотичній. Лезо застрягло на рівні поясу, там, де сходилися ремені й портупея. Поки він намагався висмикнути ніж з шинелі, Щебетов схопив і притиснув до себе його смердюче тіло, прикриваючись від того, хто з пістолетом. А тоді кинувся з ним під кулю в надії, що цей шматок м’яса зупинить її до того, як вона встигне дістатися його, Артемової, плоті.

Сталося ще краще. Всі троє повалилися на землю, і пістолет вистрілив убік. Той, хто тримав його, під вагою двох тіл спустив дух та розтиснув долонь у брудній дірявій рукавиці. Інший ще сіпався в обіймах Щебетова. Артем дотягнувся до пістолета та добив доходягу одним пострілом в голову, відвернувши своє обличчя, щоб менше запаскудитися кров’ю. Потім перекотився на спину й залишався так лежати, поки не набігли люди – постріли перебудили весь район.

***

- Вона розуміє російську? – Артем із гидливістю дивився на підслідну. Знову брудне лахміття, знову сморід – йому сьогодні пороблено, чи що?

- Не тільки. Ще шведську, норвезьку та 14 мов, якими володіють саамські шамани. З діалектами. Але зараз вона не тут, не слід її чіпати.

На питання відповідало дівчисько, що було при бабці: років 15, блакитні очі, вважалася б красивою, якби не ластовиння, щедро розсипане по замурзаному обличчю. Вона теж не була говіркою, Щебетов вже знав, що від фінів не варто чекати балакучості. Але з неї принаймні щось можна було витягнути. Бабця ж – покручена, космата, страховидна як смерть – дивилася навколо порожніми очима й, розкачуючись, виводила якийсь безкінечний тужливий мотив, вплітаючи в нього короткі слова, схожі на звуки оклику.

- Що з нею таке?

- Це йойк, шаманський спів. ЇЇ побили, їй боляче, вона лікує себе.

Всім боляче, але якщо б всі отак немилосердно завивали, в НКВС не залишилося б жодного слідчого з нормальною психікою. Це ж неможливо витримати! Артема й так тіпало після вранішньої події, довелося влити в себе півпляшки горілки, аби прийти до тями, відчистити від крові та бруду форму й приступити до роботи. Він і досі сидів у вологих галіфе та заздалегідь злився на неминучу застуду. А тут ще підслідні знущаються.

- Повернемось до протоколу, – Щебетов взяв себе в руки. – Як її звуть?

- Маріт.

- Прізвище?

Дівчисько мовчало, ніби й не пролунало ніякого запитання.

- Ясно. Рік народження?

Знову мовчання. Про паспорт годі й питати. Їх обох доставили з півночі, де дотепер фінські народності – а їх до чорта! – уникають реєстрації в своїх лісних хащах.

- Ти кажеш, вона шаманка? Відьма, по-нашому?

- Нойді. Це не відьма, навпаки.

- Що може робити нойді? Перетворювати воду на вино? Чи воскресати мертвих? – Артем не втримався від іронії.

- Може обернутися північним оленем. Або плавати у воді рибою. Я на власні очі бачила, – серйозно сказала дівчинка.

- Не мороч мені голову. В неї знайшли, – Артем заглянув у справу, – «дерев’яний предмет, схожий на барабан з пропилами для пальців, з візерунками червоного кольору». Люди його спалили, бо вважають, що за його допомоги твоя Маріт начаклувала їм голод, а візерунки зроблені людською кров’ю.

- Люди дикі. Це бубон, провідник зі світу живих до світу мертвих. Вона сама його змайстерила з сосни. І сама оленя вполювала, щоб натягнути шкіру. Сама розписала червоним соком кори вільхи. Червоний захищає від злих духів.

Щебетову почало це набридати. Тобто радянські люди, які спалили відьмин бубон – вони дикуни, на відміну від цієї протрухлої колоди без паспорту? В якому вимірі живуть ці заскорузлі останки минулого? Втім, не заїдатися ж із дівчиськом.

- Тож ви не заперечуєте, що проводили певні ритуали з метою зашкодити радянській владі? – його голос набув сили. Варто скоріше покласти край цьому цирку, скласти рішення про запобіжнй захід і випхати обох із кабінету. А там, може, поспати з годинку на диванчику.

Пісня тієї, що звалася Маріт, зайшла на чергове коло. Артем геть дурів від її бубоніння.

- Або замовкніть, або відповідайте, по суті, – рявкнув він до неї.

Шаманка несподівано обірвала спів і підняла голову. Її очі на мить зустрілися з очами Щебетова, і його повело. На місці горбатої вусатої старухи він побачив міцну, кров із молоком, жінку з зухвалим поглядом у величезній хутровій шапці, з під-якої вибивалися пасма білявого волосся. Артем потрусив головою, видіння щезло. Бабця сиділа на стільці та мовчки дивилася тепер повз нього. Не від хорошого ці марення – гарячка таки його наздогнала, от не пощастило.

- Він врятував тебе, але ти його втратиш, – прокаркала раптом та, що звалася Маріт.

- Хто мене врятував? – не зрозумів спантеличений Щебетов.

- Пуйнен рісті. Дерев’яний хрест, що дістався тобі випадково. І більше ніколи не прийде тобі в руки.

- А якщо відберу? – він розвеселився.

- Не відбереш. Цей хрест не тільки людей рятує від найгіршого. Він сам себе рятує від поганих рук. Він обирає тих, хто обирає світло.

- О, не далі, як сьогодні вранці я дізнався про темряву все. Ще б трохи, й навічно опинився в світі мертвих, але я обрав світло, я молодець, – спробував пожартувати Артем.

Шаманка мовчала. Краєм свідомості він відчув, що її мовчання робить з ним дивні речі – в його шлунок ніби встромили стрілу, і там накопичується та наливається чорним болючий згусток, який шукає вихід назовні та робить дихання важким, а серцебиття притишеним.

- Тобі не подобається, що я вижив? Я що, мав дати себе зжерти? – він завівся й вже кричав, силячись прогнати морок. – Хто ти? Хто ти така, щоб судити?

- Гниття та розкладання, – її слова ніби в’їдалися в мозок Щебетова, – йдуть по твоїх слідах, отруюють твій рід.

- Брешеш, – лише спромігся сказати він. Тепер все відбувалося швидко – свідомість полишала його, він зомлівав.

- Чорна цвіль карає твоїх богів...

Артем розчув ці слова, вже провалюючись у безодню.

***

Очуняв він від доброго ляпасу. Вже вкотре за сьогодні розтулив очі. На нього співчутливо дивився капітан з сусіднього кабінету.

- Ну здоров був! Налякав, друже. Їдь додому, випий чаю з малиною та поспи. Хочеш, візьми мою шинель, поки твоя не просохла.

- Де відьма?

- Відьма?

- Ну, шаманка, де вона? З нею ще п’ятнадцятирічна дівчинка була.

- Ти чого, Артеме Володимировичу, перепив зранку? Не було ніякої шаманки. І дівчинки не було. У нас не дитячий притулок, хто б дозволив їй тут перебувати?

Далі Щебетов вже не слухав. Він безумними очима дивився на перев’язаний шнурком капшук із пташиної шкіри з червоними візерунками, що залишився лежати на стільці, де щойно сиділа старуха.