"Здається, я трохи перестарався"

"– А кажуть, що лежачих не б’ють, – хриплю я, коли Розовський робить перерву.

Невже втомився?

– Скажи «дякую», що я тебе Дену та його хлопцям не віддав, – зло кидає він.

– О, дякую, пане. Доброті вашій немає меж, – намагаюся жартувати, але виходить кепсько.

Стискаю зуби, силкуючись не застогнати, і думаю: це вже кінець чи лише перерва? Якось занадто зле мені… Прикриваю очі.

– Сам встанеш чи допомогти? – раптом запитує Влад.

Дбайливий який, родич хренів.

Ще бити буде? Для цього йому мене на ноги взагалі-то не обов’язково ставити, судячи з попередніх «виховних» дій.

– Та я полежу тут. Ти йди, напевно. Якщо, звісно, закінчив, – намагаюся жартувати, борючись із нудотою.

– Якби тільки від мене залежало, я б тут із тобою хоч до ранку б вправлявся. Але Лізці ти живий навіщось потрібен, – видає Влад і подає мені руку.

Підводжуся і стогну, не стримавшись.

Влад виводить мене на вулицю і садить у свою машину. Намагаюся посміхнутися водієві, але сил вистачає тільки на те, щоб упасти на сидіння.

– Жни до лікаря, Коля.

– Та мені б додому… – заперечую.

Але Розовський грубо мене зупиняє:

– Заткнися! – гаркає він і вже спокійніше звертається до водія:

– Акуратніше, Коля. Здається, я трохи перестарався."

"ПОЧНЕМО З ПОЧАТКУ"

Розділ 9 вже на сайті!