– Ну, що, готовий щось робити? – запитав я.

Іван ліниво подивився на мене і зітхнув.

– Дмитре, ти ж бачиш, я тут релаксую, – відповів він, знімаючи навушники. – Давай потім, добре? Я зараз зайнятий, – додав він, вказуючи на свою маску для обличчя, ніби це було якесь важливе заняття.

Я скривився, не вірячи своїм вухам. Це що, його ідея розваги в новому місті? З маскою на обличчі?

– Ти обіцяв мені розваги – склав я руки на грудях.

Мене витягли з Києва, тож тепер зіпсувати відпочинок Іванові для мене було справою принципу.

– Я обіцяв фестиваль. До нього шість днів – з куленепробивною впевненістю озвався хлопець.

– Нічого не знаю. Вивіз – тож розважай – гнув я свою лінію.

– Ну сядь, подивися зі мною аніме, розслабся – знизав плечима Іван і справді запускаючи якийсь серіал – тобі теж іноді відпочивати треба.

Я лише скептично оглянув хлопця, потім чималий екран, вмонтований в стіну… хіба це відпочинок? Це лінтяйство і безглузде прожигання життя.

– Ні, ну ходімо хоч в ЛонГю потренуємося – не витримав я.

– Не хочу. Тим паче в готелі немає арен.

– Знайдемо в місті – заперечив я, не бажаючи відступати – Десь-то вони мають бути.

– Мені ліньки вилазити звідси – проспівав цей недомузикант і додав, як ні в чому не бувало: – Сам іди шукай, якщо так хочеш.

Я здався. Ні, ну а що з таким лінтяєм робити? Насильно волокти? Він вищий за мене – це не зручно. Та й нема бажання.

– Добре, я йду сам, але якщо завтра по новинам передадуть, що в Прип’яті новий труп, то на моєму нагробку напиши «його вбили нудьга, дурне місто і нестерпний друг».

– О, любий друже, повір мені, я не боюся, що тебе хтось схопить і вб’є. Я боюся а би ти тута не знайшов собі жертву – фиркнув Іван, поправляючи косу, що лежала на плечі.

– Тоді, пішли зі мною, аби упевнитися, що не першого, не другого не станеться – все ще намагався наполягати я.

Музикант лише глибокомислено знизав плечима:

– Сам розберешся. Дорослий, самостійний хлопчик.

І махнув, мол «Іди, іди», не відриваючись від екрана, де билися закляттями якісь відьми в відвертих костюмах. Схоже, мене він навіть не слухав. Просто відповідав перше, що прийшло в голову…

– Ну, раз так, то Аїда я заповідаю Елізабет, куртку відправиш на пам’ять в Флориду, моїй колишній команді, хай роблять з нею, що хочуть – Ніна давно про неї мріяла, маску Роману, в Бразилію, а собі можеш на пам’ять забрати чоботи.

– Гей, а чого це мені – чоботи?! – обурився Іван, поглянувши на мене.

– О, так ти мене слухав?! – саркастично всміхнувся я, розвернувся і вийшов із його кімнати, грюкнувши дверима.

В слід мені полетіло:

– Во артист.

Та поменше нього буду.

Читати повністю: Таємниці Прип'яті. Том 1. Крадені ванжі читати книгу онлайн на Букнет