Інколи я відкриваю свій документ і… нічого не відчуваю.

Не тому, що історія мені більше не цікава. Не тому, що герої перестали говорити. А тому, що голос у голові шепоче:
«А раптом це нікому не потрібно?»
«А раптом це погано написано?»
«А раптом я виставлю себе дурнем?»

Писати книгу — це не просто будувати сюжет. Це, передусім, показувати уявний світ, який живе всередині тебе, а значить — відкриватися. Коли я пишу про страх героїв, то часто це мій страх. Коли герої закохуються, сумніваються, помиляються — це теж я. І кожен новий розділ — це крок босоніж по камінню: трошки боляче, але йдеш, бо інакше ніяк.

Я авторка-початківець. Це значить — я вчуся довіряти собі. Не порівнювати своє "зараз" із чужим "вже". Не чекати ідеальної фрази, а виписувати себе — справжнью.

І коли ви читаєте мої сторінки — я вам вдячна. Бо тоді я не одна в цьому лісі думок. Бо ви теж ступаєте поруч.

Сподіваюся вам, мої коллеги початківці, трошки допоміг цей пост не зациклюватися на "я не такий" та йти уперед.

Дякую, що йдете зі мною❤️
До нових сторінок — уже скоро.