Додано
28.05.25 10:05:15
Хокей, кохання і чашка какао. Завершені книги!
Вітаю, мої любі!
Не знаю, чи любите ви спорт, але моїх хокеїстів полюбите точно. Як їх не любити, якщо вони — справжні ліки від поганого настрою?
Я поставила собі за мету створили книгу, яка дозволить відпочити, забути про незгоди та посміхнутися. Ніякого насилля, скла та драми (ну хіба що краплинка для смаку). Планувала одну історію, та ледве зупинилася на двох))
Я ніколи не була фанаткою спорту. Більше того усі спортсмени у мене асоціюються зі зрадниками, для яких амбіції дорожчі навіть за власну сім’ю. Мій батько — саме такий. Не дивно, що ми не бачилися вже понад десять років.А тепер увага! Питання: як так трапилося, що я опинилась у містечку Фростгейт — душі канадського хокею, де навіть немовля знає що таке шайба та ключка. І коли ми вже граємо у цю вікторину, то ловіть ще одне питання: як же так склалося, що зараз я живу в того самого зрадника-батька, і потайки тікаю на побачення з одним із його гравців?
Боюсь, відповідь очевидна — я відчайдушно шукаю причини повернутися додому із розбитим серцем.
Я одразу помічаю Олівера. Темне волосся трохи безладне, щетина на щоках погустішала, та й погляд сьогодні здається більш.. похмурим? Якщо за нашої першої зустрічі я прийняла його за свого однолітку, то сьогодні він здається значно старшим. Він сидить у першому ряді, перемотує ключку липкою стрічкою. І робить це настільки ритмічно й зосереджено, що зі сторони здається, ніби він не гравець, а воїн, який готує зброю перед кривавою битвою. Спіймавши мій погляд, Олівер завмирає, немов вагається чи варто зі мною говорити. Що ж… хочеться йому цього чи ні, але доведеться. Бо я, здійнявши підборіддя, підходжу першою. — Кава й солодке завжди покращують настрій, — кажу, простягаючи йому стаканчик американо та пакет із пончиками. Олівер кидає швидкий погляд на пончики й піднімає брову з такою драматичною образою, що я мало не сміюся. — Пончики? Це такий жарт? — у його голосі вгадується недовіра, а на обличчі — зухвала посмішка, що, чорт забирай, йому дуже личить. — А що тут такого? — Нам не можна пончиків. — Чому? — Бо це швидкі вуглеводи, через які можна набрати вагу. — Але ж чим більший воротар, тим менша ймовірність, що повз нього проскочить шайба. За логікою тобі навпаки треба бути товстим і широким. Олівер закочує очі. — Я достатньо широкий, Алісо. У всіх потрібних місцях. Я роблю глибокий вдих, не дозволяючи нервам та збентеженню знову заблокувати доступ до моїх знань з англійської. — Гаразд, а хоч каву тобі можна? — Так, — він бере стаканчик та робить ковток. — Дякую. — У тебе ключка зламалась? — питаю, киваючи на липку стрічку. Олівер зітхає, дивиться на мене та починає сміятися. — Ніколи б не подумав, що донька тренера може бути настільки далекою від хокею. — Я все життя була далекою не тільки від хокею, а й від самого тренера, — знизую плечима. — І у ваших цих штуках геть не розбираюся. — Ключку обмотують липкою стрічкою у двох місцях — там, де вона б’ється об лід, і там, де гравець тримається руками. Тейп на рукоятці ключки забезпечує краще зчеплення з рукавичкою, що допомагає контролювати ключку під час гри. Обмотка гака захищає його від пошкоджень, подовжуючи термін служби, а ще покращує контроль над шайбою, зменшуючи її ковзання та забезпечуючи кращу точність передач і кидків, — видає, наче цитує статтю з Вікіпедії. Хіба можна бути качком і задротом водночас? — Тоді чому ці ключки відразу не роблять якісь… прорезинені чи що? Це знову таки не логічно. — У хокеї все логічно. — Окрім цього, — стою на своєму. — І заборони на пончики. Олівер хитає головою. Він цього не промовляє в голос, але його вираз обличчя доволі красномовний. Я й без слів чую, як у думках він називає мене безнадійною. Перш ніж я встигаю ще щось сказати, до зали повертається тато. Його погляд одразу падає на нас. Я бачу, як моторошна маска під назвою "я тренер" змінюється на "я суворий батько". І в цьому образі він виглядає ще більш люто. Мені навіть хочеться вирівняти спину. — Маккею, на лід, — гарчить. — Всі інші — також. Вишикуйтесь в одну лінію, маю оголошення. — Зараз скаже, що відірве довбешку кожному, хто наблизиться до тебе бодай на метр, — шепоче Олівер, затягуючи шнурки на ковзанах. — Та ні… — Закладаюсь, — він, спираючись на лаву, підіймається на ноги. — На що? — я миттєво підхоплюю виклик. — На двадцятку. Я подумки перевела канадські долари на гривні. Ну ні, по такому курсу парі обійдеться занадто дорого. — Я не граю на гроші, — брешу. — Тоді на що? — Бажання, — випалюю. Буде цей Маккей розчищати наше подвір’я від снігу, аби я не тонула в ньому по пояс. Якщо вміє махати ключкою, то й з лопатою впорається. Його очі блищать азартом. — Ти сама це запропонувала.
Тікаючи від свого чоловіка, я опинилася у маленькому, затиснутому між лісів та озер, містечку під назвою Фростгейт. Мені конче необхідно знайти брата. Щоправда, він може навіть не підозрювати про моє існування… І тим паче про існування півторарічної племінниці. Але нічого не вдієш. Олівер Маккей — зірка канадського хокею — наша єдина надія.
Я розкручую кришку контейнера з дитячим харчуванням, намагаючись не звертати увагу на скиглення Лілі. Вона крутиться у мене на колінах, хапає ручками мій светр і скаржиться на життя у своїй дитячій, але дуже наполегливій манері. — Давай я допоможу, — пропонує Хантер, нахиляючись ближче. Я автоматично хочу відмовитися, але потім ловлю себе на думці, що насправді це було б непогано. — Можеш потримати Лілі? — я кидаю на нього оцінюючий погляд. Він буквально застигає на місці, ніби я щойно запропонувала йому потримати у руках вулик з дикими бджолами. — Е-е-е… — Він переводить погляд з мене на дитину, потім знову на мене. — А це… безпечно? — Для кого? — Для всіх нас. Я видихаю. — Вона не вибухне у тебе в руках, якщо ти про це. Хантер виглядає не надто переконаним, але обережно підставляє руки. — Гаразд. Але якщо я щось зроблю не так… то просто май на увазі, що я цього не планував. Я вкладаю Лілі йому в обійми, і він миттєво напружується. Тримає її так, ніби вона зроблена зі скла. — Це… Що мені з нею робити? — Просто підтримуй. І можеш легенько похитувати. Він починає повільно, але дуже незграбно розгойдувати її з боку в бік, явно не розуміючи, що робить. — Це взагалі працює? — бурчить він. — Якби ти не виглядав так, ніби несеш заміновану коробку, то, можливо, вона б і розслабилася. Він знічується, але намагається зобразити спокій. — Ну, мені ще треба звикнути, — пробурмотів він. — Лілі… гарне ім’я. Я швидко беру чайник і заливаю окріп у миску з кашею, розмішуючи ложечкою. — Виглядає… не так вже й жахливо, — задумливо коментує Хантер, косо поглядаючи на кашу. Я підношу ложку до його рота. — Будеш дегустувати? Він швидко відсахується. — Я ще не готовий до такого ризику. Я щиро вдячна всім дівчатам, які ділилися враженнями протягом написання цих книг! Кожен ваш коментар — це ложка натхнення, без якої історія не вийшла б такою затишною. Люблю вас та міцно обіймаю!
4 коментарів
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
Увійти❤️❤️❤️
Svetlana Zhibort, Дякую! Обіймаю!
Книги просто♥️♥️♥️ Дякую ♥️
Тетяна Маркова, Це вам дякую!!!
Лесю, щиро дякую за чудових канадських Орланів. Та не тільки Орланів. Всі Ваші 25 книг у моїй бібліотеці. Читаю, перечитую і насолоджуюся. Особливо люблю книгу «Просто друзі». Ця історія Софі і Назара - насолода для душі, простий, ненавʼязливий, чистий гумор, за яким ховається глибокий зміст цього літературного шедевру. Щиро дякую за Вашу творчість!❤️❤️❤️
Любовь Даценко, 25?! Ого, я навіть і не усвідомлювала, що так багато написала)) Дякую за відгуком, підтримку та теплі слова!!! Сподіваюсь, мої наступні книги вас не розчарують❤️
Книги неймовірні!!! Хто не читав, дууууже раджу! Це така насолода!
Дякую Автору, за такий кайф!!!
Valentina, Дякую!!!! Ви навіть не уявляєте як допомагали мені протягом написання!
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати