Не встигаю добігти до дверей, як мене хтось ловить і за мить я опиняюсь притиснута спиною до чоловічого тіла. Спочатку страх паралізує і я можу лише пискнути. Та потім я ловлю знайомий аромат і розслабляюсь. Я рада, що це він.

- Нарешті я тебе спіймав, - шепоче біля вуха і його гарячий подих обпалює шкіру.

- Відпусти, - шиплю і пробую звільнитись, хоч, якщо чесно, не так активно, як треба було.

- Нізащо, - гарчить і стискає ще міцніше. - Ти знову втечеш. А я хочу з тобою поговорити. Наодинці.

З цими словами він раптом підхоплює мене на руки. Пищу від несподіванки і інстинктивно хапаюсь за його шию. Він несе мене кудись у темряву, за будинок і єдине що я чую - його важке дихання.

- Дене, я не жартую. Облиш мене, - хочеться говорити твердо, та голос тремтить.

Тепло його тіла наче пігулка — заспокоює. І на якусь мить я розслабляюсь. Та варто згадати, як бачила їх з Лізою, як у грудях закипає злість. Починаю пручатись, в надії, що зможу вирватись.

- Негідник, відпусти!

- Тихо, крихітко. Всі хто попадає до моїх рук, залишаються зі мною.

Нахабність його слів дратує ще більше. Він що, справді думає, що може володіти мною, коли захоче?

- Збираєшся гарем завести? - шиплю, згадуючи подругу, яка мило йому усміхалась.

Він лише хмикає й нарешті опускає мене на землю. Але не відпускає — за мить я вже притиснута спиною до холодного металу. Лунає короткий писк — дверцята авто. І перш ніж я встигаю щось сказати, він силоміць садить мене на заднє сидіння.

- Думаєш, я звідси не вийду?

- Не вийдеш, - самовпевнена відповідь.

https://booknet.ua/book/drug-brata-oderzhimii-ta-nebezpechnii-b436424