КАЗКИ. Потойбічний ліс

Підкидько

 — Матінко, для настою не вистачає розрив-трави! — Дівчинка в синій сукні, простоволоса, боса, обернулася до старої, що сиділа на лавці, зв'язуючи по пучкам трави.

— Готель, люба, ніч надворі, куди ж я піду... — розгублено відповіла стара, здригнувшись від страху. Маленьке чудовисько, що народилося в ніч Йоля, чудовисько, напророчене феями, що мешкають у далекому лісі Аннандейла, не росло, залишаючись маленькою дівчинкою. Час ніби застиг для неї. Часу не існувало.

Іноді стара думала, що й не її це дочка — а підкидьок мерзенний, принесений піксі. Давно б вигнати чудовисько з дому, мохом порослому, назад у пітьму, у ліс темний! Та тільки страшно проганяти фейське дитя. Так і прожила стара все життя — наче в яру темному згнила...

— А я й не прошу тебе, матінко, до лісу йти, — крижана безодня в синіх очах Готель здавалася глибокою, як ущелина в скелях на узбережжі. У повітрі почувся дзвін крижинок, морозні візерунки розцвіли на обличчі дівчинки — блідому, як у мерця.

Стара відсахнулася, трави розсипалися, і вона кинулася збирати їх, злякавшись гніву дочки.

— Не злись, люба, не злись. Зараз усе зроблю... — бурмотіла вона розгублено, повзаючи по підлозі.

— Не злюся, — відповіла та, і синь її погляду згасла. Шкіра стала звичайною — майже як у людини. — Сама піду в ліс по траву. Все одно від тебе не дочекаєшся, щоб зробила, як треба. Знову щось наплутаєш.

Мовчки кректала стара, збираючи трави, а Готель підійшла до скрині з одягом, дістала плащ, хутром підбитий, — ночі осінні були вже холодні. Довго вибирала застібку. Любила вона камінчики дорогоцінні, але звідки брала їх у селі бідняцькому — про те її мати не відала. Вибрала Готель браслети з сердоліку, а фібулу приколола малахітову, вирізану у вигляді трилисника.

— Сідай, причешу. — Готель на лавку сіла, чекаючи, поки мати з травами закінчить. Та не стала злити її, кинула пучки з мелісою, що в руках тримала, і покірно голову на коліна чудовиську своєму поклала.

Дівчинка гребнем кістяним чесала її сиві пасма — дбайливо, ніжно. Посмішка на обличчі Готель з'явилася, погляд потеплішав. А від гребня до руки нитки блискучі простягалися, обвивали зміями вони її, яскраві сліди на шкірі залишали — ніби червоною фарбою хтось мазнув. Як закінчила Готель мати чесати, поцілувала її, плащ накинула на худі кістляві плечі й пішла до порога.

— Дякую, матінко, — обернулася на прощання. — Ти чекай на мене! Обов'язково чекай!

— Буду чекати, люба.

— Свічку запали, стеж за нею! 

— Запалю, люба...

Як вийшла Готель за двері, стара провела рукою по волоссю, кілька пасом і відпали. А шкіра ніби сухішою стала, та й дихати тяжко було. Краде підкидько фейський її сили, але нічого вона з цим вдіяти не може... Чи могла б? Якби не злякалася? А чого вже боятися, якщо життя її на краю, якщо все одно ось-ось зведе донечка її на той світ?...

— Свічку, кажеш, запалити... — і розреготалася стара бабця, перекинувши лавку — і звідки сила взялася. Не пустить вона чудовисько назад у селище! Ніколи більше не пустить!..

 ***

Готель неспішно йшла вузькою лісовою стежкою, над якою звисали гілки старих ільмів, і здавалося, ніби це витончена темно-зелена арка над нею, облита срібним світлом місяця. Тиша й спокій нічного лісу подобалися дитині фей, вона анітрохи не боялася ходити тут сама, адже знала — що трапиться, вона завжди побачить у темряві вогник свічки, що палить її матінка біля вікна врослого в землю будинку.

Готель любила стару. Вона оберігала її — від голоду й неврожаю, від злих сусідів, які хотіли спалити її як відьму за те, що породила чудовисько... Ніхто не знав, що ростить нещасна не своє дитя. Її донька давно танцює в лісах Аннандейла з криволапими піксі — гарна виросла, струнка. Волосся золотисте, в очах небесна синь. Готель і сестру свою названу любила — недарма живою та залишилася. Коли прийде час, піде вона до сестри, житиме з нею в тому прекрасному замку на горі, що у спадок від батька, богарта лісового, дістався. Мріяла про те Готель, та й не помітила, як стежка не туди звернула... Коли зрозуміла це, пізно було — у темряві лісовій усе змінилося. Дерева понівечені стояли, коріння з землі вибилося, зміями довкола стовбурів обвилося, мох у темряві зеленим світився, а на гілках кривих — куди не глянь — потворні піксі сиділи й щербилися, на Готель дивлячись.

— Іди до нас, люба... Додому! Іди додому...

— Матінка! — закричала Готель, озираючись у пошуках вогника, щоб зрозуміти, куди йти потрібно. Але лише темрява хлюпала навколо, та очі чудовиськ горіли в ній мертвенним потойбічним світлом.

— Матінко! — почула стара крик підкидька.

Смикнулася було, щоб свічку запалити — злякалася все ж таки. І щоб спокуси не було — кинула свічку у вогонь. Зашипіло полум'я, плюючись іскрами, дим чорний повалив, а в ньому побачила нещасна мати красиву дівчину із золотим волоссям. Сукня на ній була синя, з мереживом білим, прикрашена сріблястими квітами й перлами.

— Дякую, матінко! — прошепотіла красуня. Сховав її туман, а стара серед трав лягла та й заснула вічним сном.

Так її на ранок сусіди й знайшли, та разом із хатою спалити вирішили — хтозна, яка напасть із цього будинку проклятого по селу піде.

Тільки казали потім, що в лісі з’явилось жаске та потворне чудовисько серед буреломів та болота — стогне, кричить, виє немов перевертень… А донька старої відьмарки згинула, немов і не було. Мабуть, чорти її вхопили.