Привіт, любі Натхненники!!! 

Хочу порекомендувати сучасний любовний роман “Таємниця однієї ночі” Аврелії Аверлі. Цікава історія з клубком таємниць. 

У книзі є: гарячий бос, мати-одиначка та таємниця, яка їх пов’язує.

Софія не пам'ятає події однієї ночі шість років тому. Вона влаштовується на роботу, але її новий бос якось дивно поводиться. Дівчина підозрює, що він причетний до тих подій, а ще її син надто схожий на  нього. Можливо він в є той незнайомець з бару? Він дивно поводиться на співбесіді, а від хвилювання дівчина випадково розливає на нього каву… 

Уривок:

Руслан підводиться. Хапає чашку з кавою, робить ковток. В цей момент я теж підводжусь, зачіпаю стіл, і гаряча рідина хлюпається йому на груди. Кава. Чорна рідина на білій сорочці. Повітря просякає запахом обсмажених зерен і все це  на ньому.

— О, Боже! — відкриваю сумочку та намагаюся знайти серветки. — Вибачте, я не хотіла. Це сталося випадково.

Дістаю серветки, проте так і не наважуюся витерти пляму, яка розтеклася тканиною. Розумію, що тут серветки не допоможуть. Боюся реакції чоловіка. Він пошматує мене, мов розлючений звір. На мій подив, Руслан байдуже махає рукою:

— Нічого страшного, — мені здається, що в його голосі чується сміх.

— Ось, візьміть, — простягаю йому серветку.

— І що я маю з нею робити? — запитально вигинає брову.

— Можна спробувати витерти пляму, — невпевнено белькочу.

— Тоді пробуйте, — чоловік наче насміхається з мене.

Я підходжу до нього і тремтячою долонею торкаюся плями. Витираю, проте це не допомагає. Під пальцями відчуваю тверді м’язи грудей, швидкий стук серця та важке дихання. Хвилювання посилюються та скручують нутрощі. Чоловік бере мою руку, змушує зупинитися.

— Досить! Ви робите тільке гірше.

Винувато опускаю голову та роблю крок назад. Руслан починає розстібати сорочку. Перший ґудзик. Другий. Третій. Мене охоплює жар. Стою мов укопана, дивлячись, як біла тканина сповзає з його плечей, оголюючи підкачане тіло. Намагаюся відвести погляд, проте не можу. Мій бос стоїть переді мною по пояс оголений, а я чомусь не можу дихати. На м’язистих округлих руках видніється татуювання, на животі проступають кубики прессу, а від пупка простягається волосяна доріжка, котра ховається у його штанах. Я точно не повинна так дивитися. Язик автоматично змочує пересохлі губи. Чоловік помічає мій голодний погляд.

— Щось не так? — його губи ледь помітно смикаються в усмішці.

— Ви… прямо зараз… — я запинаюся, гарячково намагаючись зібрати думки. Сором’язливо відводжу погляд. — Мабуть, тепер мене звільнено.

— Ні, тепер ви отримуєте перше завдання, — Руслан простягає мені заплямовану сорочку. — Віднесіть це у хімчистку.