Час у художньому тексті — це не лише граматична категорія. Це спосіб наблизити або віддалити події, задати ритм, створити емоційну дистанцію або, навпаки, зруйнувати її. Працюючи над своїм романом, я свідомо обрала теперішній час. І зробила це не випадково.

Минулий час — традиційний, класичний. Він дає змогу оповідати історію з певної висоти, де все вже сталося, де біль осмислений, а події — завершені. Це мова спогадів і ретроспекції.
Чи комфортно вам читати текст, у якому події вже відбулись? Чи не здається, що герої у такому випадку завжди трохи далі від вас?

Теперішній час — інший. Він не дозволяє відсторонитися. Це пряме включення. Він надає тексту пульс. Кожен крок, кожна думка, кожен погляд — відбувається просто зараз. Це мова дії, мова напруги, мова невідомості.
Чи змінюється ваше сприйняття історії, коли її подано в теперішньому часі? Чи відчуваєте ви більші емоції, коли все ще не вирішено, коли герой не знає, що буде далі — так само як і ви?

У моєму тексті це важливо. Головна героїня — жінка, що живе на межі мовчання. Її будні — це очікування, напруга, втрата зв’язків і незрозуміле тепло в словах сторонньої людини. Якщо ця історія подається як спогад — вона знеболюється. Якщо вона триває просто зараз — вона болить. І ця біль справжня.

А який варіант ближчий вам як читачеві — коли вам розповідають історію чи коли запрошують її пережити?